— Чому ми мусимо платити й давати? — голос Рокко Гільдебрандта трохи тремтів, але все ще чулися в ньому завзяття та впертість. — Кажете ви, що то на військо, що то на нашу оборону. А від голоду, запитую, хто нас оборонить? Ми вже й гіберну заплатили, і ліверунок, і поголовне, і поральне, і подимне, і хвостове, і осеп, і дідько його зна’, що ще! Мало того, четверо з цього села, зокрема й син мій власний, запряжки у військових таборах водять! І ніхто інший, як шурин мій Міло Вандербек, якого Расті кличуть, є польовим хірургом і поважною в армії людиною. А це значить, що з привіском ми наш військовий обов’язок виконали… Тож чому б то нам платити? За що й навіщо?
Щупак скинув довгий погляд на дружину половинчика Інкарвілію Гільдебрандт із дому Бібервельдтів. На його пухкеньких дочок Алое й Жасмин. На чарівну, наче лялечка, у зелену сукню вдягнену Імпі Вандербек. На Сема Гофмаєра і його діда, старого Голофернеса. На бабцю Петунію, що завзято длубалася на грядці мотикою. На інших половинчиків із хутора, головно жінок і підлітків, що тривожно виглядали з-за тинів і з хат.
— Чому, питаєш? — засичав, схиляючись у сідлі й заглядаючи в перелякані очі половинчика. — А я тобі скажу чому. Тому, що ти паршивий половинчик, чужак, приблуда, і хто тебе, нелюда мерзотного, обдирає, той богів радує. Хто тобі, нелюдові, кривду чинить, той добрий і патеротичний вчинок робить. А також тому, що млосно від бажання те твоє нелюдське гніздечко за димом пустити. Тому, що мені аж щелепи зводить, так бажається отих твоїх карлиць відтрахати. І тому, що нас п’ятеро крутих хлопаків, а вас — лише жменька курдуплів-засранців. Тепер ти вже знаєш чому?
— Тепер уже знаю, — повільно промовив Рокко Гільдебрандт. — Ідіть звідси геть, Великі Люди. Ідіть геть, нешановні. Нічого ми вам не дамо.
Щупак випростався, потягнувся за кордом, що висів біля сідла.
— Бий! — крикнув. — Убивай!
Рухом настільки швидким, що аж неможливо було його помітити оком, Рокко Гільдебрандт схилився до тачки, витягнув прихований під рогожею арбалет, приставив приклад до щоки й всадив Щупакові стрілу прямо в розкритий у репеті рот. Інкарвалія Гільдебрандт із роду Бібервельдтів махнула навідліг рукою — у повітрі закрутився серп, точно й сильно вдаривши в горлянку Мільтона. Селянський син ригнув кров’ю й перекинувся через кінський зад, комічно махнувши ногами. Ограбек, виючи, гепнувся під копита коня, у череві його, увіткнутий аж по дерев’яні накладки ручок, стирчав секатор дідуся Голофернеса. Здоров’яга Клапрот замахнувся на бабцю дубцем, але злетів із сідла з нелюдським вереском, коли в око його увіткнувся шворінь, який кинула Імпі Вандербек. Окультіх розвернув коня й хотів утікати, але бабця Петунія підскочила до нього й всадила зубці мотики в стегно. Окультіх крикнув, упав, нога його зав’язла в стремені, наляканий кінь поволік його через тини гострими тичками. Розбійник репетував і вив, а слідом за ним, наче дві вовчиці, летіли бабця Петунія з мотикою й Імпі з кривим ножем для щеплення дерев.
Дід Голофернес трубно висякався.
Уся пригода — від крику Щупака до шмаркання діда Голофернеса — зайняла десь стільки часу, скільки необхідно, аби промовити: «Половинчики неймовірно швидкі й точно кидаються усілякого роду снарядами».
Рокко всівся на східцях хати. Поряд присіла його дружина Інкарвілія Гільдебрандт із дому Бібервельдтів. Дочки їхні Алое й Жасмин пішли допомогти Семові Гофмаєру дорізати поранених й обдерти вбитих.
Повернулася Імпі в зеленій сукенці з рукавами, скривавленими аж по лікті. Бабця Петунія поверталася також, ішла повільно, сопучи, стогнучи, підпираючись убабляною мотикою й тримаючись за поперек. «Ех, старіє наша бабця, старіє», — подумалося Гільдебрандту.
— Де закопати розбійників, пане Рокко? — запитав Сем Гофмаєр.
Рокко Гільдебрандт обійняв дружину за плечі й подивився в небо.
— У березовому гайку, — сказав. — Поряд із тими, попередніми.
Розділ 7
Неймовірна пригода Малькольма Ґасрі з Бремора вже насильно вдерлася на шпальти багатьох газет, навіть лондонська «Дейлі Мейл» присвятила їй кілька абзаців у рубриці «Дива». Утім, оскільки далеко не всі наші читачі читають пресу, що видається на південь від Твіда, а якщо вже й роблять те, то з газетами серйознішими, ніж «Дейлі Мейл», нагадаємо, як воно було. У день 10 березня цього року пан Малькольм Ґасрі подався з вудкою на Лох Гласкарнох. І там пан Ґасрі зустрів молоду дівчину з бридким шрамом на обличчі (sic!), яка їхала на вороній кобилі (sic!) у товаристві білого єдинорога (sic!), що випірнули з імли й порожнечі (sic!). Дівчина промовила до остовпілого пана Ґасрі мовою, яку він був ласкавий окреслити як — цитуємо — «французьку хіба або ще там якийсь діалект із континенту». Оскільки пан Ґасрі не володіє ані французькою, ані жодним іншим діалектом із континенту, до перемовин не дійшло. Дівчина й звірі, що її супроводжували, зникли, — і тут знову процитуємо пана Ґасрі, — «наче сон золотий».