Другий струс, метафоричний, дістав нюх. Цірі охнула й затулила вуста та ніс рукавом. Відчувала, як очі миттєво наповнилися сльозами.
Навколо здіймався кислий, їдучий, густий і клейкий сморід, жахливий, душний, який неможливо було визначити, що не нагадував ніщо, що Цірі колись нюхала. Але був то — у цьому вона була впевненою — сморід розпаду або розкладання, трупний запах кінцевої деградації та дегенерації, запах розпаду або розкладання й знищення, причому складалося враження, що те, що тут зникало, смерділо зараз не краще, ніж коли жило. Навіть під час свого розквіту.
Вона зігнулася в блювотному рефлексі, який не зуміла проконтролювати. Кельпі форкала та трясла головою, роздуваючи ніздрі. Єдиноріг, який матеріалізувався поряд із ними, присів на задні ноги, підскочив, ударив задом. Тверде підніжжя відповіло струсом і глибоким відлунням.
Навколо була ніч, ніч темна й брудна, закутана в липкий і смердючий саван пітьми.
Цірі глянула угору, шукаючи зірки, але вгорі не було нічого, тільки безодня, місцями підсвічена невиразною, червоною загравою, наче віддаленою пожежею.
— Ууупс, — сказала вона й скривилася, відчуваючи, як кисло-гнилий запах осідає на її губах. — Бууєєє! Не те місце, не той час! У жодному випадку не ті!
Єдиноріг форкнув і кивнув, ріг його описав короткий, різкий рух.
Підніжжя, що скреготіло під копитами Кельпі, було скелею, але дивною, майже ненатурально рівною, вона виділяла інтенсивний сморід горілого й брудного попелу. Минуло трохи часу, поки Цірі зорієнтувалася: те, на що вона дивиться, це дорога. З неї було досить цієї твердої поверхні, що змушувала нервуватися. Спрямувала кобилу на узбіччя, позначене чимось, що колись було деревами, а тепер — паскудними голими скелетами. Трупами, наче обвішаними клоччям одягу, наче були то рештки згнилих саванів.
Єдиноріг застеріг її іржанням і ментальним сигналом. Але було запізно.
Одразу за дивною дорогою й засохлими деревами починався насип, а далі, за ним, схил, що різко йшов униз, майже прірва. Цірі крикнула, вдарила п’ятками в боки кобили, яка почала вже зсуватися. Кельпі шарпнулася, давлячи копитами те, з чого складався насип. А то були уламки. У більшості своїй якийсь дивний посуд. Посуд той не кришився під підковами, не хрупотів, а тільки тріскався гидко м’яко, клейкувато, наче величезні риб’ячі пухирі. Щось захрупотіло й забулькотіло, різкий запах мало не звалив Цірі із сідла. Кельпі, дико іржучи, топтала сміттєзвалище, рвучись наверх, на дорогу. Цірі давилася від смороду, схопилася за шию кобили.
Їм вдалося. Немилу твердість дивної дороги привітали вони з радістю й полегшенням.
Цірі, уся трясучись, глянула униз, на насип, що закінчувався в чорному дзеркалі озера, яке заповнювало дно котловини. Поверхня озера була мертвою та блискучою, наче була це не вода, а застигла смола. За озером, за смітником, за курганами попелу й завалами шлаку небо червоніло від далеких заграв, по червоному тлі повзли смуги димів.
Єдиноріг форкнув. Цірі хотіла обтерти манжетою сльози з очей, але раптом зрозуміла, що весь її рукав укритий пилом. Верствами пилу вкриті були також її стегна, лука сідла, грива й шия Кельпі.
Сморід душив.
— Огидність, — забурмотіла вона. — Огидність… Здається мені, що я вся липка. Забираємося звідси… Забираємося звідси якомога швидше, Конику.
Єдиноріг застриг вухами, форкнув.
Тільки ти можеш це зробити. Дій.
— Я? Сама? Без твоєї допомоги?
Єдиноріг кивнув рогом.
Цірі почухала голову, зітхнула, прикрила очі. Сконцентрувалася.
Спочатку були лише недовіра, розчарування, страх. Але швидко опустилися на неї холодна ясність, ясність знання й сили. Не мала вона поняття, звідки береться те знання й та сила, де мають коріння й джерело. Але знала, що зможе. Що зуміє, якщо забажає.
Вона ще раз кинула погляд на завмерле та мертве озеро, на куряву над курганами сміття, на скелети дерев. На небо, підсвітлене далекою загравою.
— Добре, — вона схилилася й сплюнула, — що воно не мій світ. Дуже добре.
Єдиноріг промовисто заіржав. Вона зрозуміла, що він хотів сказати.
— Якщо навіть це й мій, — вона витерла очі, рота й ніс хусточкою, — усе ж одночасно не мій, бо віддалений у часі. Адже й правда віддалений у часі. Це минуле або…