Герцоґ виїхав учора.
Хаос у всьому світі. Світі відьом.
Колись давно… півтори місяці тому… він катував одницьких відьом. І дізнався про долю людей на стадіоні; навіки забруднив руки, але ж урятував?!
Коли б він знав засіб. З головою би занурився… аби зупинити це…
Ще вчора, під поглядами кураторів, він був упевнений у собі, як ніколи.
Сьогодні розуміє, що помилився. Перебільшив свої сили; матка не бажає двобою. Вона грається з ним, як кішка з мишеням.
«… Я один… що добродійки мої нездатні… лякатися власного зла…
Я один не можу сподіватися… Я маю приготувати для НИХ…
Сьогодні ми зійдемося впритул…»
Клавдій не відчуває. Воля його бездіяльна. П’ятеро помічників, які всю ніч провели в підвалах, ховають запалені очі.
— Патроне, ви звеліли доповісти… Відьма. Руда. З якогось села. Ви казали…
Клавдій підвів важку голову.
— Добре… Я подивлюсь.
Дві безсонні ночі… Чи більше? У якому житті він спав хоча б п’ять годин поспіль?
Вибрався з-за столу. Взяв фломастер, підійшов до стіни, зосередився і вивів знак «дзеркала». Не блискуче, але хвилин двадцять працюватиме. Набрав у груди повітря, подумки відтворив між собою та «дзеркалом» знак «лінзи»… Вдих. Видих; спочатку боляче — ганяти свою волю туди-сюди, віддзеркалюючи себе — як пальці в м’ясорубці… Але вже легше. Нові сили. Його власні, у кілька разів збільшені. Тепер він готовий до зустрічі…
Зруйнував знак «лінзу». Розмазав знак «дзеркала», і той уподібнився до непристойного малюнка недорозвиненого підлітка.
Він давно вже втратив надію побачити Івгу. І все ж іде… Ліфт не працює. Немає світла, смолоскипи з ритуальної декорації перетворилися на необхідність.
Плащ. Коли недотримуватися традицій самому — чого чекати від охоронців?
Запитальний погляд на чергового — блідий, мало знайомий Клавдію інквізитор:
— У сто сьомій… супроводжувати?
Клавдій кивнув. Сто сьома — не для дрібноти.
Вже на залізних гвинтових сходах у підвал він відчув ЦЮ…
Погану відьму. Не просто сильну — з вивертом. Чи то стяг, чи то щит; де її підібрали, звідки береться ця погань — мутанти, суміщені типи, жахливі «колодязі», нелюдська злоба?..
— Вони взяли її у Вейні, в нестямі… Ні, щоб одразу… Вибачте, патроне, ви ж казали — рудих… Будете дивитись?
Заскреготав ключ. Сто сьома. Режим — жорстокий-прим. Чотири «дзеркала», стаціонарні скрепиці, у стелю вмуровано знак «прес».
Він схилився до віконця у броньованих дверях.
Вельма…
Вона знала про його присутність. І дивилася, не відриваючись…
Серце Клавдія спинилось. «Зупинився годинник залізний…» секунда, дві…
Кліпнула. Опустила вії, знову позирнула — очі були мокрими. Дві прозорі кульки котяться по щоках, торкаються усміхнених уст, крапають з підборіддя…
— І за чим ти плачеш?
— Я думала… ніколи вже вас не побачу.
Вона не втомилась. Просто відчула потребу повернутися — і з деяким жалем полишила свій великий світ і увібгалася у маленьке, змучене скрипицями тіло.
Спочатку було дуже важко. Зв’язані руки оберталися неволею духу, знак зі стелі тиснув, як важкий прес; біль віддзеркалювався і повертався удесятеро сильнішим. Вона не витримувала і вислизала у великий світ, аби з подивом умістити в себе ціле море протиріч і зависнути між небом і землею… між своєю головою і стопами. З новим потрясінням відчути свою колишню сліпоту.
Людське тіло не має органів, які могли б сприйняти ці відчуття. Мозок не створений для такого розуміння; у неї мало б паморочитися у голові, а з очей мали б текти сльози — але ні голови, ані очей уже не було. Були переплетення доріг, вузли страху і віри, які розливалися крапельками надії і жалю… І ще багато сил, яким вона не знала назви, але відчувала владу над ними.
Прозріння. Туга і ніжність… ВІДАННЯ, яке хочеться забути.
Поверталася.
Тіло, звичне, але в незвичному положенні; камера зі знаками «дзеркала» на чотирьох стінах, білі зап’ястки в скрепицях, руді волосинки, що заважають дивитися.
Це я… Я не змінилась — змінився світ. Кардинально. А я…
Вона знову заплющила очі. Палац над нею був порожній і ворожий. Тільки в підвалах жевріло життя — приречене, ув’язнене; Івга облизала запалені вуста. І до цього дійде черга. Згодом…
«Прес» уже не мучив, але дратував; вона вдихнула, видихнула і втиснула величезний поршень назад у стелю. Хряснуло каміння; інквізиторський знак втратив обриси і силу. Івга труснула головою; перед очима метнулися вогняно-руді пасма, посипалася кам’яна крихта.