А попереду — лише простягнена рука.
І зараз вона торкнеться прохолодних жорстких пальців.
Мить до зустрічі; зараз їхні руки з’єднаються, треба тільки вдихнути…
Зараз.
Епілог
… — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю познайомлю… Руденька, що з тобою?..
Червоне сонце у високих вікнах будинку під череп’яним дахом, з балконом, повитим виноградом… Тремтить мідяний флюгер, а він іде до вогнища через усю велику галявину і з усієї сили намагається не сходити з прямої, але його нестримно заносить… Запах вечора, трави, близького озера, печеної картоплі…
Назар біжить поруч і турбується:
— Клаве, ти п’яний, чи що? Клаве, чого ти? Га?..
Метушиться Юліан:
— Руда… Вибач, Клаве, дівчинці недобре зробилось, справа така, буває…
Дівчинка сидить на складаному стільчику, ховає обличчя у долонях, коліна підтягнула до підборіддя; він підійшов і тепер стоїть поруч. Дзвенить у вухах. Завмирають, але ніяк не зникнуть тонке іржання і безнадійний дзвін.
Опускається на коліна.
Не шкода елеґантних штанів. Не зважаючи на остовпілих, ображених батька і сина, відірвати руки від зарюманого дівочого обличчя… Ткнутися своїм у брудні, пропахлі димом…
— Але ж насправді нічого не змінилось, — шепоче дівчина. — І світ, і ми самі…
— Ні.
— Так… І тепер… усе повториться. Нас знову потягне ТУДИ… спіраллю… у вирву…
— Подивися на мене.
Вона ховала очі. Судомно втягувала носом солону вологу.
— Подивись… Будь ласка.
Рвучко ковтає слину. Піднімає погляд — запалений, змучений… Нещасне лисеня.
Він посміхнувся самими очима:
— І ти кажеш, світ не змінився?..
Тиша. Їх накрив непроникний прозорий ковпак — закрив од світу, тріскоту гілочок у вогні, здивованих голосів Мітеців і кумкання далеких жаб.
— Гуси, — шепоче вона.
— Що?
— Гуси…
Він озирається.
З озера повертався додому табунець білих, як літні хмари, сусідських гусей.
