— Ідіть.
— Прощавай…
Чорне ялинкове віття здригнулось, і лум нечутно зник. Клавдій Старж, шістнадцятирічний хлопчик, який вважав себе чоловіком, залишився сам.
З Дюнкою.
Ніч вона перебула на вокзалі.
Хворобливе почуття незахищености гнало її з поверху на поверх, із зали до зали; кожного разу, коли вдавалося на кілька хвилин заснути в глибокому кріслі, вона прокидалася, мов у маренні, і довго не могла згадати, хто вона і де…
Нарешті, втомлена від задушливого тепла і неприродного світла білих плафонів, Івга вийшла на вологий од сльоти перон; наче нічні метелики, довкола нестерпно яскравих ліхтарів увивалися хмарки росяних крапель. Прибували потяги, хтось чорний простував уздовж величезних страшних коліс і грюкав залізом до заліза. Стрілки круглого вокзального годинника завмерли на циферблаті. «Ніч назавжди», — у розпачі подумала вона.
Поліцейський сержант, який чергував біля кас, поглянув на неї спочатку байдуже, потім зацікавлено; Івга зупинилася навпроти нього і демонстративно довго вивчала розклад поїздів, величезне поле назв і цифр, цілий світ на рівних мерехтливих лінієчках.
Їй раптом закортіло вивернути кишені — і на останні гроші купити собі право опинитися на мить господинею вокзалу. Господаркою квитка і власної долі. Бути хоча б у цьому — абсолютно нормальною. Законослухняною. Леґальною.
Думка виявилася настільки привабливою, що вона навіть ступила до віконця, зважуючи, як далеко може завезти її жалюгідний залишок фінансів; утім, вже наступний крок був значно коротшим, а потім ноги й зовсім відмовились іти, бо, якщо вона зараз поїде — Назара більше не побачить. Ніколи.
Поліціянт здивовано вирячився; Івга не зводила очей з розкладу, наївна, гадала — коли сльози не течуть по щоках, їх і взагалі не видно…
Очі її були переповнені. Переповнені.
— Дівчино, чи можу я вам допомогти?
Чоловік у формі розпливався перед очима. Здається, дивився співчутливо.
Івга хитнула головою та поквапилася до виходу.
Ранок вона зустріла в товаристві наяди з міського фонтана. Куталася у подарунок Назара, аби втримати залишки тепла, не впустити за комір ані струминки вогкого повітря; на голову статуї сів голуб, і лапки його все зіслизали, зіслизали…
Часом Івзі ввижалося — голуба немає. А замість наяди — кам’яна жінка, припнута до стовпа, і біля ніг її — кам’яні в’язки хмизу з кам’яним вогнем…
У потилицю наче цвях убито. Вбито давно, аж він зробився там майже своїм. Пустив коріння.
Скрипнули колеса; Івга смикнулась.
Крізь сірий, порожній ранок чухрала дівчинка в довгій кофтині. Їй услід грукотів по асфальту її яскравий візок.
— Гарячі бутерброди, — повідомила вона, хоча возик був порожній і холодний.
Івга облизала губи. Цвях у потилиці.
— Не ночуй на вокзалі, — «школярка» торкнулася свого перенісся, і руда раптом зрозуміла, що тій не чотирнадцять років, а значно більше. — На тебе вже накинули оком… недобрі люди.
Івга мовчала, не опускаючи очей.
— Недобрі люди чинять недобрі справи. Безпритульна дівчина — товар, що марнується по-дурному, — продавець бутербродів посміхнулася краєчком уст. — На вокзал не ходи.
Івга злякалася. Дівчисько мовчало і шкірилося, в очах — готова відповідь на німе питання: ти знаєш, хто я. Бо знаєш, хто ти сама…
Відьма. Досвідчена відьма дивилася на Івгу з хирлявого тіла школярки. Івзі пішов мороз поза спину; аби подолати страх, вона уявила свою співрозмовницю на уроці математики. Біля дошки, з крейдою в тоненькій руці, із закушеною губою…
Дівчинка, схоже, здивувалась:
— Що смішного?..
— Нічого, — сказала Івга, відводячи погляд.
Дівча покатало візок — туди й сюди:
— Підеш зі мною?
— Ні, — руда підвелася і відчула, як поважчала сумка. Розлютилася на власну несміливість і додала: — Я надаю перевагу гетеросексуальним зв’язкам.
Цвях у потилиці смикнувся і заскнів сильніше; Івга закинула сумку на плече і швидко рушила геть, але слова, вимовлені їй услід таки встигли боляче вдарити:
— Тобі немає з чого вибирати, дурна. Гірше буде, коли тебе спалять безвинною.
Напад сполоху минув, залишив слабість у колінах та огидний присмак у роті; Івга сіла в трамвай і проїхала два кола, заки кондуктор не почав підозріло поглядати на неї.
Кажуть, кожна відьма боїться ініціації, як незаймана дівчина — першої шлюбної ночі. Вона не знала, чи це так; цноти вона позбулася завиграшки — їй усе здавалося, що вони з Назаром бавляться. Та від думки про ініціацію її охоплював тваринний жах, наче вона опинилася на визубленому краї безодні — межі, з-за якої не повертаються. А людина і собака схожі між собою більше, аніж людина і відьма…