Його звали Пров; на чистому майданчику сходів перед вузькими дверима його помешкання пахло вологим пилом і тютюновим димом. Івга закусила губу — цей запах, візерунок на брунатному дермантині та химерно вигнута ручка дверей нагадали їй той день, коли Назар уперше привів її на свою міську квартиру. Наче час, знущаючись, повернувся, і все, що трапилося з нею колись, тепер повторюється, наче в кривому дзеркалі.
— Заходь.
У передпокої запах був інший — клею, мила і ще чогось невизначеного; вона проковтнула в’язку слину.
— Кави?
Від думки про каву Івгу пересмикнуло. Всі ці дешеві кав’ярні з однаковими білими горнятками, погляди завсідників — недобрі, хтиві…
Чаю б або молока, — з тугою подумала Івга, але губи зліпилися намертво, і вона мовчки похитала головою.
— Їсти будеш?
Руда голова згідливо хитнулась — поспіхом, навіть занадто.
— Посидь поки… Розслабся, картинки ось подивись…
Якийсь час вона тупо розглядала запорошений тенісний м’ячик, що визирав з-за ніжки шафи, потім осягнула, що сидить на краєчку м’якого крісла зі злегка потертими бильцями. Межі світу розширилися ще, і вона побачила низенький столик з купою журналів, канапу під кошлатим коцом і прямокутник сонячного світла на підлозі. Між світлом і тінню, самим термінатором, повзла сіра кімнатна муха.
Івга зітхнула; налякана комаха здійнялася під стелю й закружляла довкола білого плафона з наклеєним на ньому оголошенням: «Зоопарк потребує: охоронця, прибиральника і слонопротирача задньої частини…»
Івга облизала спаленілі губи і роздивлялася довкола вже свідомо. Сонячний промінь падав з-за серпанку — на підвіконні горщик з пінопластовою пальмою. На стовбурі — гумова мавпочка. На вершечку — надірваний пакетик червоного перцю.
Дівчина через силу всміхнулась. Пров насвистував на кухні, хлюпав водою з крана, дзенькав посудом; од цих звичних, домашніх звуків у неї паморочилося в голові.
Відхилилася на спинку крісла, заплющила очі. Хто б подумав, що шум води на кухні має таку чарівну силу. Приглушені кроки, брязкання посуду, сонячне світло… Це дійсно. Зараз. Немає ні нявок, ані інквізиції. Ні минулого, ні майбутнього. Її життя триває… триває, доки триває ранок…
Вона посміхнулася вже впевненіше. У сонячному промені крутилися порошинки; строкаті шпалери видавалися ще строкатішими від розсипу наклеєних фотографій, картинок і журнальних вирізок. Івга відштовхнулася руками і підвелася.
Зимова ковзанка, на кризі танцює жінка, одяг якої — лише ковзани та червоний шалик довкола шиї. Пров верхи на гімнастичному «козлі», що стоїть у річці. На цьому ж «козлі» вже четверо: троє чоловіків і дівчинка років дванадцяти, на їхніх витягнутих руках — величезний удав, живий, справжній…
Кутик фото акуратно пробито голкою. На нитці: синій автобусний квиток, пластмасове кільце з тих, які видають школярам за перемогу у вікторині, і пакетик шипучого напою. Талісмани, значимі тільки для своїх власників…
Морський берег. Замок з піску, на порозі сумний хлопчик років п’яти, голий, у ковпаці звіздаря, з підзорною трубою на колінах…
Троє, які стали широким трикутником. У центрі його…
Івга відсахнулась, але відірватися вже не могла.
У центрі трикутника лежала жінка з дивно здеформованим тілом. Із продавленим усередину черепа обличчям… надувна іграшка, з якої випустили повітря.
Івга хотіла зітхнути, та подих не виходив, наче горло повне вати. Минула ніч нікуди не поділась. І нікуди тепер не щезне.
Ще знімок — несподівано великий, широкоформатний. Літній чоловік на асфальті, у калюжі крови. Скріпкою припнута жовта службова бирка — «смерть… падіння з висоти… внаслідок контакту з навою…»
Чоловік у мокрому спортивному костюмі, на стічному люці. «Смерть… утоплення… з навою…»
Ванна з темно-бордовою водою. Жовте обличчя — не визначити, хлопець чи дівчина. «Смерть… внаслідок… нав…»
Ведмідь, який грає на лютні. Щось яскраве, літнє, якісь м’ячі і намети, діти, блискучі бризки…
Спустошене тіло нявки. Оболонка, яку можна згорнути, наче килимок…
— Досить витрішки ловити. Сніданок готовий…
Пров за плечима. Івга тремтить. Широка долоня на талії. Заспокоює: