Продовження у кабінеті. Повістка, гидливо злякані очі, «школу нам тепер не відмити…» І ще щось дошкульне, слово — канчук. Щось про відьом і шльондр… до знемоги бридке, особливо зважаючи на те, що у свої п’ятнадцять Івга ще ні з ким не цілувалась. І вищиряється Інквізитор.
Тоді вона взяла і сказала. Щось. Від чого директриса осіла на підлогу, здіймаючи паніку і надаючи змогу втекти з-під самого інквізиторського носа.
Щось про печінку. Що буде дірявою. Здається. Якийсь медичний термін.
— А що за школа?
— Художньо-прикладних… дизайну й усього такого. Не розумію… до чого тут печінка, чия…
— Місто Рідна?
— Так.
— Зачекай дві хвилини. Мені треба зателефонувати.
Молоденька офіціантка провела його поглядом. І позирнула на Івгу — оцінювально, не приховуючи цікавости. Івга відвернулася.
Інквізитор повернувся не за дві, а за двадцять хвилин.
— Директриса твоєї школи померла у віці сорока двох років від цирозу печінки. Інквізитор, з яким ти мала справу, Ітрус Совка, не дослужився до кураторського крісла — звільнений два роки тому за професійну непридатність. Видно, твоє невдале затримання було не єдиним його прорахунком. Я його не знав.
Івга закрила обличчя руками.
— Ти плачеш?
— Вона… була приречена? А я…
— Ймовірно, вона вже підозрювала… лікарі вагались і недоговорювали, вона передчувала недобре, але гнала від себе похмурі думки. До часу…
— А я…
— Ти не винна.
— Я таки відьма.
— Так, звісно. Можливо, потенційна стяг-відьма. У тебе це дивно проявляється — ти вловлюєш чужі таємниці. Несвідомо. У стресовому стані… Іж.
Вона слухняно опустила очі в тарілку. Мляво покопирсалася виделкою в курячому боці, згадала, що не хотіла нічого замовляти й відсунула тарілку:
— Сьогодні я упіймала… і вашу таємницю? І що мені за це?..
— Нічого.
— Хотілося б вірити.
— Івго, ти хотіла займатися… цими… художніми промислами? Чи просто місце трапилося…
Вона потримала в долонях бокал з білим вином. Поставила на стіл:
— Я хотіла… начебто… дизайнером. Ну, а потім…
— Перехотіла?
Івга зітхнула.
— Скажіть чесно… Назар… відмовився від мене?
— Ні.
— Я думала… коли людина… любить… вона може пробачити, — вона перепочила, — відьмі, що вона… відьма.
— Коли б ти справді так думала, зізналася б Назару. Сама, — Інквізитор потягнувся до попільнички.
Івга прослідкувала його рух, затримала погляд на купці попелу. А що, такі, як вона, можуть читати в душах навіть по осаду… будь-якому.
— З вами… важко. Ви часто говорите… те, чого не хочеться… чути.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
Він не був на ЦІЙ могилі три місяці; від часу його останніх відвідин багато змінилось. Зникли дерев’яні вазони з млявими зимовими квітами і з’явився надгробок з чорного каменю; уночі падав дощ, і Дюнчине обличчя на барельєфі було мокрим і напрочуд живим. Клав навіть побачив, як тремтять змійки злиплого волосся — але, звісно, це було не так. Скульптор дивився на стару фотографію, де вона мала пишну святкову зачіску.
Клав відчув докір сумління. Від дня похорону він не бачився ні з ким з її родичів; настільки був ображений тими словами?
«Май совість, Клавдію… наче Докію любив ти один».
Це правда. Він не хотів ділитися своїм горем. Дюнка була — його.
Тепер він стоїть перед доглянутою могилою, дивиться на кам’яну, але неприємно живу Дюнку і намагається позбутися нав’язливого відчуття…
Вона там, під каменем.
Там? Чи там — порожньо?
День був незвично холодним для весни. Клав тремтів і намагався зігріти себе руками, але у власних обіймах не зігрієшся. Це Дюнку він міг перетворити на полум’я…
Вогонь. Паливо. Топка.
Той тепловоз він не забуде до кінця днів своїх. Він навіть на трамвайну колію у житті не вийде без тремтіння, а дві паралельні риски будуть мати для нього лише одне значення — рейки. І викликатимуть жах.
Де Дюнка? Під каменем, тут, чи там, у замкненій задушливій квартирці? Куди йому потрібно повернутись. Чи не потрібно?
Третій день густа мла вкривала землю. І з’їдала звуки.
Один збіг — неприємно. Два…
Але чому їх не може бути два? Скільки людей гине під колесами? Особливо в туман… Хоча б і тільки у власній голові.
Клав торкнувся пульсуючих скронь. Учора, в гуртожитку, він видудлив пляшку коньяку «на свято». Юлек мало з глузду не з’їхав, коли побачив його з порожньою… і напою шкода, і, головне…