— Пані Торко!
Порожньо. Стіл секретарки, напівпорожня склянка чаю, зім’ятий бланк, двоє дверей — праворуч і ліворуч. Вимкнутий телефон. Івга повела носом; Клавдій також відчув запах серцевих крапель. Ледь чутний.
Двері праворуч. Порожньо. Дивно, що незамкнені.
Ліворуч…
Жіночий піджак, на спинці робочого крісла. Ящики стола вивернуті; обшук? Погром? Цікаво, чи склала Гелена списки своїх улюблених відьом. І де зберігала?..
Телефонну слухавку акуратно зрізано. Поруч низка ключів.
Клавдій майже не роздумував.
— Івго, йди-но сюди.
Руда підійшла, торкнулася його плечем.
— Залишися тут. Потім я тебе заберу.
Очі її злякано округлилися:
— Н-ні… я…
— Ненадовго.
Він двічі прокрутив ключ у замку; дівчинка, на щастя, не почала ні кричати, ані рюмсати. Раптом йому зробилося ніяково. Так, наче на нього дивляться з докором, а він не має сили відвернутись.
— Я скоро, — сказав він у двері.
Від розміреного життя театру вже не лишилося і сліду. Все позмішувалося, зжужмилося і покотило бозна-куди; двері вбиралень розчахнуті, а коридором шурхотить сухий, підкреслено спокійний голос: «Прохання до всіх працівників театру лишатися на місцях. Підготування до вистави припинено. Не виходьте зі своїх кімнат».
Власник голосу був добре знайомий з технікою наказу. Його слухалися — принаймні, поки що. Коридори були порожні; Клавдій минав злякані погляди; з бічних дверей визирнула літня жінка з оберемком зловісно багряних плащів:
— Молодий чоловіче…
Клавдій обернувся; у стані бойової готовости виглядав він… хоч загортайся у такий от плащ до брів. Жінка відсахнулась.
Начальника спецгрупи він знайшов у адміністраторській. Дві жінки і чоловік у фраку злякано позирали з кута на непроханих гостей.
— Ми переловили їх, патроне. Дівчиська. Дев’ять. Усі «глухі», як і зазначено в досьє. Глядачі до театру не допускаються; прочісуємо поверхи.
— Торки в кабінеті немає. Ви впевнені, що вона в театрі?
— Всі бачили, як вона входила. Як виходила, не бачив ніхто.
— Скільки ЇX, Косто, за вашими відчуттями?
Начальником спецгрупи був маркований Інквізитор, який де в чому, в чутті зокрема, перевершував навіть Клавдія. Він не допитує відьом, він їх ловить.
— Багато, патроне… П'ять-шість. Ми ще не відшукали жодної.
— Добре, Косто. Робіть свою справу. А я шукаю Торку.
Він відчув відьму, коли спинався мармуровими сходами на третій ярус. Чітко і виразно — воїн-відьма. Як близько підкралася непоміченою…
Подумки він послав супротивниці наказ-примус. Відповіддю був короткий стогін; Клавдій кинувся на звук, відхилив портьєру, опинився на аварійних сходах. Внизу сквапно віддалюється перестук підборчиків.
— Стояти!!
Двері на другий ярус. На перший. Червона сукня двома майданчиками нижче…
Несамовитий скрик у залі. На сцені. Запах диму.
Відьма зупинилась. Поверхом нижче, наче питаючи: що тепер? Знахабніли, бісові діти…
— Поже-жа!
Двері в ложу зовсім поруч. Величезна зала губиться в сутінках; завісу забрано — милуйся пишними декораціями прем’єрного балету. Оксамитовий палац, парчова в’язниця, рожевий серпанок світанку.
Чорний дим. Ця розкіш чудово горить, навіть окроплена протипожежною сумішшю. Як солома.
Увімкнулася сигналізація. На сцену посипалися люди з вогнегасниками.
Дим невпинно здіймався. Гіпсові обличчя на сцені посіріли, у мертво-незворушних очах раптом проступила зовсім людська втома. Чи привиділось?
Відьма. Близько. Подолала біль його удару, і…
Клавдій з подивом озирнувся. Це щось новеньке…
У груди йому дивилося дуло револьвера.
— Інквізиторе…
Дурненька, вирішила висловити інквізиторові наостанку все, що вона про нього думає. Якби стріляла відразу — в неї був би шанс.
— Ти помилилась, дівчинко.
Його натиск відкинув її на стіну. Револьвер упав на доріжку. Інквізитор зазирнув у чорні від болю очі… «Колодязь» — вісімдесят. Зі слідами нещодавньої ініціації.
Він узяв її за руку — незвичайно худу, тонкокосту руку балерини. Намацав пульс.
— Хто тебе ініціював? Де? Навіщо ти це зробила, танцювала б своїх лелек…
— Я відьма, — прохрипіла вона йому в обличчя.
— Ти людина!