«Вам за ранґом…»
— За ранґом мені, — всміхнувся він, — належаться винятково такі жінки, яких я забажаю. У цьому переваги… високого становища.
Дівчина зухвало скинула підборіддя:
— То ось у чому справа! Ото ж то я і не могла на вашому ліжку спати — тіні ваших красунь спокою не давали, розумієте…
Після вечері виявилось, що кураж, який надавав їй сили, минув.
Там, на узбіччі, лишилися білі кульбабки; жінку, яка залишилась у палаючому театрі, звали Гелена Торка.
«Якщо відьма, яку не ініціювали, подібна до тебе або мене, то ініційовану не можна вважати людиною. Ні тобі, ні мені ніколи не зрозуміти її. Як рибі — законів вогню».
— Івго, ти мене чуєш?
Вона знову мало не плакала. Так шкода було Гелену… і когось іще. Нестерпно шкода.
— Тримайся, Івго. Мені також сумно.
— Вона… позбавила себе життя?
Пауза.
— Їй просто більше не було для чого жити. Її театр, її учениці…
— Чому?!
— Відьми, Івго. Ніхто не розуміє, чому щасливі своїм мистецтвом дівчатка… яких і які люблять… раптом ідуть проти всього, що було святе для них. Убивають учительку, спалюють…
— Але ж Торка також була…
— Відьмою. Так. Я не можу пояснити тобі, чому Торка… воліла померти, але не зробитися ДІЮЧОЮ. Я намагаюся зрозуміти це… марно, Івго.
— «Як рибі зрозуміти закони вогню?» — Швидше навпаки, як вогню — рибу…
— Ти в школі добре вчилася? З такою пам’яттю?
— Погано. Ледве до сьомого класу… Мені недобре.
— Розумію… Потерпи.
— Не відвозьте мене… Туди. Я боюся… сама.
— Тіней моїх коханок?
Івга подивилася на нього — тепер він був оповитий… не димом… спогадом диму. Може, куритися він перестане тільки тоді, як зовсім згасне і захолоне… Зараз він був теплий. Гарячий. Цікаво, він розуміє, чого саме вона боїться? Не просто непевні страхи нервового підлітка — себе вона боїться. Себе, яка віддзеркалилася сьогодні в нелюдській безодні відьомських очей. «Ні тобі, ні мені, ніколи не…»
Екран телевізора згас. Івга лежала в кріслі, і їй марилося, що вона їде в автобусі. Через ранковий ліс, і стовбури за вікном вкутані млою. А за кожним деревом стоїть нерухома жіноча постать…
Івга схлипнула.
Висока кам’яна стіна — і прірва. Звідти, з порожняви, дивляться безмежно злі очі дівчиська з бутербродами, які все розуміють, усе бачили…
Опущена за кам’яний край рука мертвої Гелени Торки…
Дівчина затремтіла і розплющила очі. У кімнаті було темно; телевізор мерехтів червоним, шторами тинялися тіні дерев, підсвічені вуличним ліхтарем.
«В тебе немає… гірше, коли тебе… без вини».
Ні, це не пам’ять… Слова звучали в повітрі — не в голові. Хто тут?
Порядна людина вже сьогодні подала б у відставку.
А він сидить, дивиться на склянку з холодним чаєм і здоровою рукою кришить цигарку. Намагається забути останні слова Гелени Торки: «Дякую, Клавдію… Ви були добрим…»
Коли б він не був добрим… так по-дурному. Гелена була б жива. І театр не згорів би: якби так помилився хтось із підлеглих, Клавдій із задоволенням розмазав би його по стіні. Підлеглі вичікують; завтра герцоґ траурним голосом привітає із закінченням оперного сезону, а Клавдій сухо повідомить, що складає повноваження…
Він уявив собі обличчя герцоґа — і на хвилину йому стало майже весело. Відповіддю буде… згода.
«Дякую, Клавдію, ви були…»
Він обхопив обличчя долонями. Гелено, Гелено… «Ви були…»
Все. На цьому його доброта закінчується; можна скільки завгодно фантазувати про відставку, море… Хто-хто, а Федора буде в захопленні. «Клаве, лишайся з нами. Ну чого тобі ще треба?!»
Розчерк пера — і ти вже не тягнеш ярма своєї відповідальности. Не властолюбний негідник, на якого виливають помиї по телебаченню і в пресі; ти шляхетний мученик і, виявляється, не все, що ти зробив, було таке вже погане.
Усе. Помріяв — і годі. Навіть коли громадськість вирішить, що театр він підпалив власноруч — він лишатиметься на вершині своєї посади, поки його не скинуть.
А скинути буде ох як не просто.
Стерво; які потужні, і п’ятеро. Богема, чорт. Колектив. Як болить…
Душа, мабуть. Якщо це взагалі має якусь назву.
(ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
У кімнаті сутеніло. Білою стелею танцювали смуги світла — відображення вечірнього життя вулиці. Далеко внизу…
— Клаве?..
В її голосі вже виразно бринить неспокій. Клав щільніше охопив плечі руками, вгруз у крісло — замкнутися… зачинити себе на всі замки.