— Клаве, чому ти… мовчиш?
— Дюно, — понад силу видушив із себе він. — Ти… словом…
Ще мить, і він буркне: а ти, взагалі, хто? Морок у подобі коханої чи дівчина, яку я знаю з дванадцяти років?..
Ні, він ще не такий… не кат.
— Дюно, пам’ятаєш, як ми пішли на «Сліпих танцюристів»… Без квитка і…
Він затнувся. Спогад виявився напрочуд живим і теплим. Навіть незрозуміло — чи влаштовує він Дюнці іспит, чи ховається від холодного «сьогодні» у м’якому і доброму «колись».
— Пам’ятаю, — Дюнка посміхнулась. — Станко нам вікно відчинив.
Клав заплющив очі. Тоді був літній вечір, задушливий, гарячий…
А в тепловоза величезна червона морда. І залізна борода… Клава сіпонуло.
— Хіба Солен відчиняв? — глухо спитав він.
— Звісно, — здивувалася Дюнка. — Він тоді прибиральником у Західному Клубі підпрацьовував, його вигнати могли, коли б відкрилося, що це він нас провів.
Без пауз. Може, вона читає його власні спогади?..
— Дюнко, — він квапився… Не дати часу на роздуми. Ні їй, ані собі. — Що ми закопали під бузком? Біля дитячого майданчика?
— Свистунець, — дівчина не вагалася. Жодної миті. Хоча і не розуміла, навіщо? — Глиняну пташку. От дурні були, правда?
Клав зчепив пальці. Що йому треба? Які спогади могли довести йому, що Дюнка — не Дюнка. Хіба ж він сліпий?! Не бачить без допиту? Вона справжня, це з ним щось не…
— Дурні, — прошепотів він. — Дюно, а що тобі… понад усе… пам’ятаєш?
Вона довго мовчала, і він уже вирішив, що спитався надто незрозуміло…
— Як ми зійшли… Тоді на гору. Таке відчуття, що ось-ось зрозумієш… головне.
Клава пробрав мороз. Спогад був… пронизливий. Спини гір… паморочиться у голові. Вітер. Дюнчина долоня і — так гостро і природно, мов запах смерекової смоли — дотик уст.
«Наче ось-ось зрозумієш…»
Ніхто, крім Дюнки, не міг так сказати.
Він розчахнув себе, вириваючи з м’ясом гачки і засуви.
— Дюнко, давай… Хоч на балкон вийдемо. Як… тоді.
— Краще на дах, — попрохала вона. — Підемо, Клаве… Будь ласка.
Світло на кухні. Івга напомацки пробралася через темний коридор; Інквізитор зсутулився за столом. Широка спина з низкою гострих хребців, півмісяць шраму біля правої лопатки, бинт на руці трохи вище ліктя…
— Що, Івго?
Він не обертався, а вона наблизилася нечутно. Він відчував її. Як собака.
— Я там на канапі тобі ковдру… Лягай. Третя ночі.
Вона схлипнула знову. Він обернувся; на грудях ще один шрам, точно навпроти першого. Півмісяцем.
— Я не можу бути сама, — прошепотіла дівчина. Голос тремтів. — Мені… однаково з ким… але поруч. Можна, я на вулицю… Там люди… не можу сама… це… в голові щось. Це мине, якщо я не збожеволію.
— Не збожеволієш, — зі спинки стільця він підібрав халат. — Хай-но я одягнуся.
Струм дотику.
— Коли тобі байдуже, з ким… Я також «люди». І теж не сплю.
У неї були гарячі, сухі, тверді долоні. Він подумав, що у своєму прикладному вона особливо добре ліпила з глини. І розписувала готові глечики прекрасними квітами.
— …А потім вона каже — у тебе немає вибору. Однаково спалять.
— Полювання за «глухими»… Брехня.
— Каже… догола роздягають — спершу тіло, потім душу. Маркований Інквізитор…
— Ну…
— І полізе брудними лапами всередину тебе… целюлоїдна фабрика й батьківський нагляд… А я не можу під наглядом… В мене з дитинства сон жахливий, наче я — у в’язниці!
Лисеня. Згорнулася клубком на канапі… Він поклав долоню на мідяну потилицю. Лисеня з його дитинства. Воно народилося знову — рудою дівчинкою… Івгою Лис.
— Ніхто тебе не образить.
— Справді?
Тепер він має спокутувати свою дитячу безпорадність. Скільки разів він подумки ламав клітку і випускав руденьке в ліс. А це — людина. І дуже непогана. Не погань.
Він схилився над нею. Обійняв. Обережно притиснув до себе, зосереджено огортаючи її своїм спокоєм.
— Мене ж не ініціюють… СИЛОЮ?
— Ні. Ніколи.
Вона нервово розсміялася:
— То чого ж я… боюся?
— Все буде добре.
— І Назар…
Ім’я вихопилося мимоволі; вона раптом перестала тремтіти. Завмерла. Зазирнула Клавдію в очі, так глибоко, як могла:
— …мене… не кине?
Він не буде брехати; вона раптом злякано затулила йому рот своєю гарячою долонею:
— Не відповідайте…
І зніяковіла. Відсмикнула руку. Відвела очі.
— Івго, — з щирим зацікавленням, — звідки ти? Де ти жила раніше?
Вона довго мовчала. Клавдій ледь відсторонився, але руки з потилиці не забрав.