Івга ледве втрималась, аби не скорчити гримасу. Як мало знають Великі про життя під ніжками їхніх стільців.
«Почалися спогади — зустрічайте старість». Яке глупство — витягати на світ Божий це занафталінене шмаття.
І тим більше — отримувати від цього задоволення.
Найгидкішою грою для неї була гра у відверті відповіді. Бо доводилося ввесь час мовчати, і на неї починали позирати скоса.
А потім вона почала відверто брехати на відверті питання, од яких її вивертало. І всі її полюбили. Своя…
— Я поняття не мав, що є така гра.
— Є… особливо, коли вечір. Дівчаток у спальні п’ятеро, кортить потеревенити… Тим більше, коли всі трохи випили.
Інквізитор похилив голову; тепер він сидів упівоберта, і дівчина бачила половину його обличчя.
Навіщо вона розповідає? Навіщо… йому… це?
Професійна цікавість? Скільки таких сповідей він вислуховує протягом робочого дня.
Раптом згадалося його ліжко… там.
— А ви так і живете?
Запитання вирвалося саме собою, і вона з жахом зрозуміла, що назад його вже не повернеш. Слова не полова. Не відсієш, не викинеш.
— І як саме я живу?
Івга приречено зітхнула:
— Ось так… ціле життя? Я чула, Інквізиторам заборонено одружуватись.
Вона чекала якої завгодно реакції… Насміху, під’юджування, крижаного подиху; коли Інквізитор повільно обернув голову, вона кинулася перепрошувати:
— Я… спитала зайве. Ви…
Він посміхнувся. Тепло.
— Нічого особливого ти не спитала.
(ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
Горище не замикалося.
Мовчки проминули бетонну коробку, де стирчали двигуни двох ліфтів, низенькі двері з начіпною колодкою, підійнялися залізними сходами і вистрибнули у вільгість весняного вечора. Двадцять п’ять поверхів не наблизили їх до зірок.
Колись тут було кафе. Від нього лишився іржавий залізний кістяк «грибка». Старі перила іржаві також. Клав не притулявся до них.
Тут не потрібно світла. Фасад будинку навпроти залитий миготливою рекламою, і Дюнчине обличчя робилося то жовтим, то бузковим, то зеленим.
Вона посміхнулася краєчком уст:
— Цирк…
Клав скулився. Висоти він не боявся, але вітер проймав до кісток.
— Клаве… я… тебе люблю.
Він чомусь здригнувся. Поклав холодні долоні їй на плечі:
— Дюнонько…
— Клаве…
— Дюно, а що… коли я помру? Що ти робитимеш? Коли раптом…
Вираз її очей змінився. Здається, тепер це був жах.
— Вибач.
— Не бійся, Клаве, — зараз обличчя її було мідяне, мов у червоношкірого. — Ти не… помреш.
Рекламні вогні змигнули синім. Обличчя дівчини з прохально напіврозтуленими вустами було як…
… як той барельєф на надгробку. Клав несамохіть відсахнувся, але руки її зімкнулися довкола його шиї:
— Не залишай… мене…
Руки розімкнулись. Дюнка відступила, у новому спалаху вогнів Клав побачив, які мокрі в неї вії.
І різанув гострий жаль.
— Я… ніколи… чого ти…
Дюнка точилася назад. З очей її котилися важкі сльози; вона ледь помітно хитнула головою. Наче кажучи: ні…
— Ти не віриш мені?!
Ідіот. Вона ж усе розуміє. Як це їй — чекати і боятися, що не повернеться, зрадив, зрікся?!
— Дюно, присягаюся… чим хочеш. Життям своїм…
Вона вислизала від нього, наче вві сні. Ні, руки ніколи її не досягнуть, упіймають пустку…
Він полегшено зітхнув, коли торкнувся-таки її похилених, тремтячих плечей. І подався обійняти, притиснути до себе:
— Я ніколи…
Вона ледь-ледь ухилилась. І зникла.
Під самими його підошвами текла нічна вулиця. Череда машин, крихітні постаті перед вітринами… Віртуальний світ.
Повітря згусло і не наповнювало його судомно відкритий рот.
Між ним і порожнечею не було нічого. Віч на віч.
Вулиця злилася перед очима в одну строкату стрічку. Дах повільно похилився, скидаючи людину, мов печиво з листа. Готове…
Він побачив сітку дротів… Акуратний ряд порцелянових ізоляторів.
І фантик біля урни. Неможливо розгледіти картинку з такої висоти, але він бачив її так, наче тримав на долоні.
Дах став сторчма; повітря густе, але на нього не спертися. Порожнява… ПорожНЯВКА. Ослизла вирва неминучого падіння.
Під ногами — нічого… Земля. Падіння у ніщо. В землю. Вона чекає.
Зачарований, впокорений Клав балансував на межі свого життя. І своєї смерти. Криниця стін. Вода вогнів.
І тоді нарешті прокинувся внутрішній страж. Старжів страж. Страж-страх — гострий, злісний, намертво вживлений у мозок центр, який пантрує паралізовану волю і вже двічі за цей тиждень рятував йому життя. Гострий і злий інстинкт самозбереження.