Клавдій не любив його. Саме за цю відчуженість. Не розумів, як Інквізитор може бути байдужим.
— Панове… — таким-от, позбавленим будь-яких емоцій голосом, Викол розмовляє зі своїми відьмами. — Наказом про надзвичайні заходи стосовно всіх категорій відьом… я був роздратований не менш, аніж колеґа Тома…
Викол обвів присутніх важким поглядом.
— …Тепер я змушений визнати — навіть того, що запропонував нам Великий Інквізитор, замало. Ми стоїмо на краю безодні… і намагаємося не дивитися під ноги.
Запала тиша. І в ній — непристойно голосне зітхання.
Ніхто не обернув голови одразу. Хто повільно порахував до п’яти, хто до семи — і лише тоді дозволили собі поглянути на Федору Птах, другого куратора Одниці, колишню коханку Клавдія Старжа.
Лише Клавдій не зводив погляду з верхнього ґудзика на піджаку Викола.
— Зміни в поведінці відьом неможливо пояснити ні поганою погодою, ні важкими часами, ні чиїмось помилками; я сподіваюсь, Великий Інквізитор далекоглядніший од нас усіх. Що він має власний погляд на це…
Клавдій нарешті подивився на Федору. Та погладшала; кажуть, зі смутку більшість жінок починає багато їсти.
Повнота була їй до лиця.
Про що він думає?! Це і є його «власний погляд»?!
У красивих очах Федори — геть некрасива паніка.
«Ти ж усе розумієш?..»
— Ви будете сміятися, — буденно сказав Клав. — Але ми, вочевидь, зробилися свідками пришестя відьми-матки.
У стодолі пахло сіном, землею і вологою деревиною.
Дах її позіхав шпарами і щілинами, в які гострим промінням вривалося місячне світло.
Ні, це не стеля. Зоряне небо…
Івга бігла просто в небо, не бачила нічого, крім його темного тла, але жодного разу не спотикнулась. Ноги самі несли її.
Голки променів у небі. Голка в її руці.
Коло вогнів. Потьмарення.
Люди, сріблясті тіні, пришпилені до неба — за серце. Ширяють, не обтяжені цвяшком у грудях; сльози в очах… Ні, людей немає, лише зорі. Втерла — ось вони… Тіні на білих голках. Сяючі…
Красиво.
Вона засміялася.
Ставний чоловік з м’яким світлим волоссям. Незнайомий. Івга ненавидить його. Запах ненависти… залізом.
Гостра зоря серед інших зір.
Вона тягнеться. Вістря голки припадає до зорі…
Івга штрикнула. Голка до половини встромлюється у небо — і вислизає назад. Іржава.
Зірка тьмяніє.
Подих вітру. Свічки, бліде обличчя незнайомця. Вона регоче і кидає іржаву голку в криницю.
Біле око місяця на далекій підземній тарелі. Голка в колодязі — скалка в оці.
Івзі легко. Як ніколи в житті; земля далеко. Відьма ловить вітер ротом, і навіть усередині її легенів він лишається вітром. Холодним і диким.
Земля кришталева. Блакитно відсвічує підземне джерело. Золота скриня, переплетена корінням. Білі кістки.
Жодного звуку — тільки запахи. Різноманітні. Вітру.
Івга сміється.
Вона отямилась; відьма тупо дивилася крізь неї; у підвалі гаряче. Важко дихати. Смолоскип чадить.
Кілька хвилин вона звикала — замість солодкого вітру — задушливе повітря камери. Сотні голок поколюють щоки, руки, чоло…
Руда невпевнено хитнула головою. На плечі лягли жорсткі важкі долоні:
— Чудово… не боляче?
— Ні…
У школі… у міському басейні. Коли слизькими сходами піднімаєшся з прозорої води, і земне тяжіння навалюється на плечі старим, але вже забутим ярмом.
Ось як їй.
Вона перечекала у своєму закутку, поки заберуть приголомшену, очманілу відьму. Яка, звісно, нічого не пам’ятає.
Івзі було огидно… І заздрісно — рука з голкою… але ширяння над травами, над верхівками дерев…
— Івго.
Вона з жахом відкинула від себе це все — відьмине відьмі. Чужі гріхи, чужі втіхи. Івга — лише люстерко. Яке не тьмяніє, віддзеркалюючи імлу. Не тріскає, відображуючи блискавку.
— Івго…
Клавдій засмучений. Стурбований; вона не змогла заспокійливо посміхнутися йому.
— Нічого нового? Наші сни… ні про що?
Він жадібно ковтав воду з тонкої склянки; у роті Івги — пустеля.
Упіймав її погляд, витягнув другу склянку — для неї:
— …Ми краще порозуміємось, коли я поясню. Що, власне, ми шукаємо.
Дівчина чогось злякалася. Підійшла, сіла на бильце високого крісла.
— Відьми… різні. Але ми шукаємо в них щось загальне. Потрібен… спільний мотив. Украй важливе.
Івга мовчала.
— Ти зрозумієш… зараз приведуть ще одну, і ти знайдеш у її спонуках… щось особливо тремтливе. Бажання офірувати собою. Йти за… Грець його знає, що — але це повинно бути, Івго! Почуття… відданої доньки.