— Я втомилась.
— Що?
— Я… не можу. Сьогодні. Просто не в змозі.
Гарячий спалах подиву і роздратування на його обличчі. Ні, звичайне засмучення. І не може не торкнутися, вибачаючись:
— Звісно, відпочивай. Завтра.
Відчинилися потаємні двері. Івзі раптом стало самотньо і порожньо.
— Можна, я…
Він вже думав про інше, далеко звідси:
— Що?
— Можна, я погуляю? — безнадійно спитала вона. — Без охорони?..
Він подивився їй у вічі. Відійшов до стіни і клацнув вмикачем — Івга й не думала, що в цій кімнаті можливе таке яскраве світло.
Обернувся. Вона не витримала пильного погляду й опустила очі.
— Гуляй, скільки заманеться… — буденний тон зовсім не відповідав напрузі погляду. — … Йди.
Вже в коридорі її наздогнало напружене:
— Івго…
Вона здригнулася і зупинилась.
— Я з тобою… зо два квартали. Не заперечуєш?
Вечір.
Гарячий вітер крутив куряву, тополиний пух і обгортки цукерок. А в підвалах Інквізиції всі пори року однаково сірі… Зустрічні дівчата хизувалися бронзовою смагою, яка заробляється довгими і нудними годинами на пляжі.
І дощове літо лишається літом.
Івга зітхнула. Вітер грався легкими подолами веселих дівчат — і тупо тикався у непроникну тканину її джинсів.
…Вітер. Земля далеко внизу…
До теплого вечора домішався крижаний струмінь ТОГО, нічного вітру; вона затремтіла…
— Хочеш морозива?
Похитала головою. Таке враження, наче Клавдій розірваний на безліч шматків… Говорить з нею, думає про неї — і про щось інше також. І ще про щось…
— Взагалі, хочеш чогось? На пляж? Обнову?
Івга приречено поглянула на нього.
Зайнята людина. Обличчя Клавдія — пісочний годинник, видно, як тече час, який марнується на неї.
Вона нецікава йому… поза підвалом. Зараз він спитає те, заради чого перервав свою роботу… і піде. А вона зможе поблукати містом, як вільна людина. Наведе порядок у почуттях. З’їсть цілу гору морозива…
— Івго, що тебе пригнічує?
Це запитання.
Пролетів хлопчисько на роликах. Обдав вітром. Зник за рогом.
— Тобі неприємне те, що ти робиш? Що я примушую тебе?
Вона кисло посміхнулась.
Він раптом схопив її за плечі й рвучко притягнув до себе. Івга злякано відчула його жорстку руку на шиї — коли захоче, по-простому задушить.
Місцем, де вона тільки що стояла, пролетів інший роликовий хлопчисько. Наступної миті він наштовхнувся на урну й упав на асфальт.
Клавдій відпустив її. Вона дивилася повз його очі.
— Що тебе турбує? Це важливо.
Ні, не пісочний годинник. Справді настільки переймається нею… Чи це знову «важливі справи»?
— Ви любите собак?
— Люблю, — відповів він без тіні подиву.
— А кішок?
— Також.
— А морських свинок?
— Ні… І хом’яків. А ще рибок і папужок. Що ще?
— Я для вас хом’як чи собака?
Сподівалась, розгубиться. Дарма.
— Ти — людина. Хіба я образив тебе чим? Повівся, мов із твариною?..
Ну ось, тепер доведеться виправдовуватись.
Вона нервово закусила губу:
— Мені… сумно. Я не бачу себе тут. Ніде. Здається, підійду до дзеркала — і побачу порожню кімнату. Без себе. Відьма проти відьом. Наречена без нареченого… Наче я ваша річ — дешева, стара…
— Ти — мій помічник, — м’яко сказав Клавдій. — Мій… ДРУГ.
— Ні, помічникам кажуть правду. З друзями… з ними взагалі важко. У мене ніколи не було друзів… і у вас також.
— Звідки ти знаєш?
Івга отямилась.
Сутеніло. Десь далеко дзвеніло банджо. По світло-сірому асфальту пройшли червоні лакові туфлі на неймовірно високих підборах.
— У нас знову день відчинених дверей? Проливаємо світло на душевний морок.
— Немає тут нічого темного. Людина, яка хоч трохи поспілкується з вами… одразу зрозуміє — що друзів у вас не буває.
— Це погано?
— Не знаю… можливо. Але нічого не поробиш.
— Коли б ти не була відьмою, я сказав би, що ти самородок. Клубок інтуїції… — у голосі щире захоплення… і ще щось… — Отже, я не спроможний ні на віддану дружбу, ні на піднесені почуття.
Ну звісно ж, одразу холодний душ.
Вона відвернулась. Сперлася ліктями на чавунну огорожу клумби:
— На піднесене почуття… Ви спроможні. Я знаю.
— Тобі та не знати. Ти ж бачила це ліжко, просторе, як моє серце…
— Облиште!
Образилася до сліз. Хоча й незрозуміло, чия це кривда — її? Клавдія? Відьми, що в її душу вона сьогодні зазирала?
…Вітер у обличчя, почуття безмежної свободи; ліс, верхівками якого котяться зелені хвилі… Невже їй подобається бути відьмою? Бути вільною. Бути.