Спалах його волі вивільнив автомобіль — так, що вулиця розмазалася, а хлопці ззаду відкинулися на спинку; Інквізиція не має справи зі слабкими двигунами. Відстань між Клавдієм і відьмою миттєво скоротилася вдвічі; вона обернулася, в очах її стояв сміх. Хотілося затулити вуха…
Наступної миті в машині посутеніло — лобове скло вкрилося тріщинами і знепрозоріло. Клавдій автоматично загальмував; треновані хлопці ледве зуміли не вилетіти йому понад голову, а він, тренований «давно і неправда», вдарився об кермо і допоміг склу осипатися назовні.
Біль він іще відчує… Згодом.
— Патроне?..
Він знову бачив вулицю. Червоне півколо сонця над дахами, жінка на перехресті. Рожеві жилки рейок. Рейки — поганий знак. Клавдій відчув звичну тривогу…
Він упускає її?
Його воля рванулася до неї, почепила на босі ноги окови.
Вона спотикнулась, уповільнилася… намагається вирватись, і вивільниться-таки, але для цього знадобиться кілька секунд, оцих…
В обличчя вдарив вітер, осипався останній острівець скалок. Сходило сонце, злякано пригальмувала поливальна машина. Відьма шкутильгала, відстань до неї невпинно зменшувалася. Клавдій розрізняє розпірку на подолі світлої сукні, захисний візерунок на шкіряному паску, довгу подряпину на гомілці…
Він готувався до двобою. Можливо, найважливішого. Останнього, як у Атрика…
Відьма завмерла у центрі перехрестя. Під переплетенням чорних дротів. Зупинилась і обернулася. Клавдій зустрівся з нею очима.
Вона знала про Атрика Оля. І долю вбивць його — також. Вона стояла і дивилась, як мчить на неї чорне авто з вибитим лобовим склом.
Ні, тепер вона дивилася убік.
Звідки, з вузької вулички виповзав неквапний синій трамвай. Перший за сьогодні, ще сонний, порожній. З низьким сонцем у квадратах вікон.
Відьма вже висіла на підніжці, обома руками чіпляючися за двері водія; ще мить — і вони пропустили її всередину.
Клавдій загарчав, посилаючи удар — надто слабкий, бо треба було ще оволодіти машиною; хлопці вихопили пістолети. Це дарма; стріляти у відьму — собі дорожче…
Трамвай здригнувся. Наче від болю — і попхав через перехрестя, ігноруючи всі правила руху. Завиграшки перескочив стрілку — під колесами застрибали іскри. На вулиці Індустрії трамвай прискорився і покотився по схилу.
Оберт керма. Вітер виїдає очі.
Трамвай набрав швидкість кур’єрського експреса і розхитувався з боку в бік, здіймаючи цинамонову куряву; Клавдій ледь розрізняв закляклого вагоновода. І монументальну постать жінки поруч; коли б він не знав, що постріл у відьму майже напевно вбиває випадкового свідка…
Вулиця Індустрії закінчилась. Наче висмикнули з-під ніг довгу доріжку… Трамвай на всій швидкості вилетів на правий скрут.
Як залізо може видавати такий звук? Не скрегіт — свист, наче тисяча божевільних регулювальників дмуть у свої свистки.
Ліві колеса трамваю разом відірвалися від рейок, продовжуючи шалено крутитися у повітрі.
Клавдій з усієї сили потягнувся до нього, наче бажав підтримати; на жаль, він був владний лише над відьмами…
Трамвай упав на припарковані біля тротуару легковики, перевернувся і мало не вдарився у стіну будинку, але розгону не вистачило, і знівечений металевий труп відкинувся назад, у мішанину з нещасних машин.
Клавдій усвідомив, що сидить, тиснучи на педаль гальма, хоча автомобіль нерухомий. На задньому сидінні порожньо, дверцята розчинені.
З червоного сонце робилося золотим…
Вагоновод помер у лікарні.
Двоє пасажирів лишилися жити, більше на місці катастрофи нікого, на щастя, не було.
І відьми також.
Вітрильник-абажур світився зсередини. На стінах студентського житла — химерні тіні; Івга хотіла посміхнутися знайомій кімнаті— але не змогла.
Почуття нестерпної вини. Назар не дорікав, ні словом, ні поглядом— але з кожною секундою побачення тягар її провини зростає. Вона не могла радіти.
Соромно поглянути в очі. Але так хочеться…
Вона спромоглася-таки на посмішку. Присіла на канапу:
— Мені чаю… можна?
Назар серйозно кивнув і пішов на кухню. Івга сховала обличчя у долоні.
Її нудило від хвилювання; понад усе вона боялася помітити гидливість у його погляді чи жесті. І тому насамперед повідомила з неприродним смішком:
— Не бійся… Неініційовані нічим од людей не відрізняються… навіть фізіологічно.
Зайве підтвердження легкого потьмарення розуму. Назар спохмурнів, але промовчав.
Тепер вона ховалася за пальці, і крізь них сочилося чарівне світло ґалеону; Назар порпався на кухні, і дівчині здавалося, що брязкіт посуду цей — знущання над її мрією. Маленькою, теплою, затишною; світить абажур, і коханий готує на кухні чай.