Сьогодні я уперше зупинився перепочити на своїх сходах. Старість… Куховарка засолила на зиму десять барилець різноманітних солінь…
Я не хочу осені. У мене погане передчуття.
…звільнити тих трьох. А ту, яка труїла колодязі, доправити на суд у її громаду.
Час гнітить мої плечі, і що скажу я Небесному Судді? Що все життя знищував ЇХ, бо й ВОНИ нищили також?
Навіщо я узяв на себе цей камінь? Мені мариться — я стою на вогнищі, яке сам поклав.
Провина добродійок моїх важча за мою. Я скажу ЙОМУ — нехай зважить…»
Телефонний дзвінок видався їй нестерпно голосним. Цілий день проминув у тиші над щоденником людини, яка померла чотириста років тому; ще не підняла трубки, а долоні вже змокріли.
Назар?
Слухавка була важкою; до кінця життя Івга буде ненавидіти телефони. За зрадницьку невизначеність.
— Ти мені потрібна. Зараз.
Клавдій.
Дивно, але вона відчула полегшення.
Вона ПОТРІБНА.
На відьмі були вільні штани і шовкова сорочка під чоловічою маринаркою. У присутності Клавдія в неї пішла носом кров, і вона не відіймала від обличчя хустинки; зі своєї схованки Івга бачила весь допит, і по спині її дер неприємний мороз — ніколи раніше вона не бачила Клавдія ТАКИМ. Інквізитор на всі сто… наче чорний каптур приріс до його обличчя. Страшно дивитись і, що найнеприємніше, від його тиску Івгу знову нудить і болить голова.
— …Подумай. І про те, що на тебе чекає…
— Плювати. Не лякайте.
— Бачу, як ти це робиш, воїне. Захист твій не міцніший од шкаралупи яйця. Не примушуй мене готувати омлет.
— Що вам треба?.. — відьмі було непереливки. Івга всією душею бажала, аби ЦЕ скінчилося чимшвидше.
— Імена.
— Не знаю…
— Ім’я твоєї ненародженої матері. Чи вже народженої?
Відьма заточилася.
— Стояти! Матка покликала тебе? Кличе й зараз?
— Н-ні…
— Слухай мене, Юліє. Дивися на мене… Думай про приємне. Івго!!
Вона здригнулася від його крику. Перечекала спалах головного болю і вибралася з ніші; відьма в трансі, руки Клавдія у неї на плечах.
— Шукай Поклик, Івго. Найдорожче, найрадісніше. Тепле, улюблене… щоб його!
— Не мучте її, — прошепотіла вона.
— Що?!
— Ви поводитеся з нею, як з твариною.
— А п’ятеро дітей, які загинули в цирку? А дев’ять — у шпиталі? А четверо хлопчиків, які зникли безвісти, і сотня поранених по лікарнях — це як?
Івга з подивом зауважила — Клавдій не просто втратив спокій, він ледве стримує шаленство.
— Ти розумієш? Розумієш, що тепер доведеться ув’язнити ВСІХ відьом. А діючих… не знаю, відстрілювати, чи що. І тебе, між іншим, доведеться посадити за ґрати, бо матка може сидіти і в тобі також. Чорт… Шукай, Івго. Шукай її…
— Не хвилюйтесь, — несподівано для себе сказала Івга.
І побачила, як спалахнули очі в прорізах:
— Що?!
— Заспокойтесь. Істерикою справі не зарадиш. А в мене від вас дуже голова болить. І в неї — також. Візьміть себе в руки, Інквізиторе.
Тиша. Тільки важке дихання відьми.
— Дякую… За добру пораду. Вважай — я скористався нею. Будемо працювати.
Він узяв з рук відьми хустинку і ретельно, без гидливости, втер її скривавлені губи.
Допит завершився під ранок; Івга почувала себе, як після купання у каналізаційному стоці.
У молодій відьмі вирували пристрасті. Людські спонуки були для неї теплою мішаниною; Івзі являлися чорно-білі картинки юрбищ — переплетення запахів, звуків і тіл. Звиваючись од напруги, Івга накривала натовп долонями — і відчувала, як лоскочуть шкіру злякані клубочки. Легенько стискала пальці — і відпускала знову, ледве стримуючись, аби не стулити міцніше, і в цьому балансуванні на межі екстазу знаходила величезну втіху…
Раптом усе закінчилось. Тепер вона була дитиною, кількома дітьми одночасно. Дівчинкою в білій бальній сукні, яка сама посеред порожньої зали, немовлям у темряві й підлітком у промоклому наскрізь одязі. І ще кимось, і ще… Дівчинка обережно переставляла ніжки в тісних черевичках, вслухалася у тишу, напружено чекаючи чийогось поклику, немовля вперто повзло по холодній підлозі, відчуваючи попереду тепло, а підліток брьохав по коліно у воді, сподіваючись побачити проблиск світла.
Івга заплакала з туги. Так болюче, так нескінченно довго тягнулося це чекання.
А потім екстаз вибухнув усередині неї, як петарда. Аж посипалися іскри з очей.
Дівчинка затремтіла від передчуття. Зараз вона почує рідний голос — і кинеться назустріч, захлинаючись од щастя. Немовля радісно скрикнуло — зараз воно припаде до теплих щедрих грудей. Підліток заплющив очі, зсередини повертаючи собі зір — за мить він побачить, нарешті, далекий смолоскип над маслянистою поверхнею вічних вод…