Івга рвонулася вислизнути зі світу ВІДЬМИ — але передчуття абсолютного блаженства, яке володіло дівчинкою, немовлям, підлітком, іще, ще кимось… позбавляло її волі. Абсолютної насолоди не існує — не існує поза її світом, навіщо ж тікати з нього, коли можна… дочекатись…
І вона вже віддавала себе йому, відьомському — однак хтось іззовні рвучко висмикнув Івгу в її власний світ, що продувається усіма вітрами.
«Я намагався полишити своє ремесло. Я завжди знав, що воно жорстоке і брудне. Але хтось повинен чистити нужники, інакше світ захлинеться в нечистотах.
Котрий день мене переслідує запах диму…
Я купив будиночок у передмісті. Невигідно, але ж луки й озеро, можливо, почну розводити коропів і вирощувати лілеї.
Може, мені час на спочинок, в оточенні бджіл, які гуготять над суцвіттями.
… бо я, і тільки я, відповім за діяння свої перед Небесним Престолом. І прокльони добродійок моїх відьом, що лежать на мені коростою, будуть мені за провину — або заслугу…»
Здавалося — палац Інквізиції порожній. П’ята година; ріденький ранок за ґратами вікон, сірим снігом на поруччі прокуреного сходового майданчика лежить остиглий попіл.
Івга здивувалася його бажанню зупинитися тут, між поверхами, у напівмороці ґвинтових сходів — а він просто не бажав бачити свого кабінету. Ні приймальні, ні референта, ні таблички на дверях.
— Дайте мені цигарку, — попрохала дівчина. Він механічно простягнув їй пачку — і одразу відсмикнув руку:
— Ти ж не куриш!
— Курю. Чи вам шкода?
— Шкода, — він сховав пачку в кишеню.
Скривилась. Незвична гримаска дуже не личила їй.
Наче хтось приклеїв до її рудої гриви чуже, неприємне обличчя:
— Боїтесь, я стану недостатньо здоровою, аби йти на вогнище?
Він чекав од себе роздратування — але нічого не відчув. Тільки втому.
— Івго, відчепись. Не зли… Ми ж… друзі.
— Еге ж, — неприємний вираз ніяк не сходив з обличчя. Вона дивилася вниз, у темний квадратний колодязь з ліфтовою шахтою посередині.
Раптом згадав… оце так-так, сухар-склеротик. Але ж як змінились обставини. Важливе ще післявчора тепер забувається так легко.
— Вибач. Я хотів спитати. Назар?
Відповіді чекати не було чого. Ось вона. Похмуро змітає попіл з перил і дивиться, як падають сірі сніжинки.
Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Івга підвела голову:
— Скількох ви відправили на вогнище, Клавдію?
— Яке там вогнище… Останні сто років… це інакше. Тільки називається так.
— А відбувається — як?
— Тобі що з того? Гуманно… до біса! Чого ти від мене хочеш, Івго?!
— «Я намагався полишити своє ремесло. Але хтось повинен чистити нужники.»
Вона цитувала, дивлячися повз його очі, розмірено і спокійно.
— Ти мені лестиш, — сказав він глухо. — Мені дуже далеко до Атрика.
Дівчина щиро здивувалась:
— Чому? Бо його спалили?
— Ні. Ціною життя його було життя матки. А спалити й мене можуть, не штука…
Нарешті вона повернулася до нього обличчям. І вперше за розмову зазирнула йому в очі:
— Не треба так говорити.
Він знизав плечима: як хочеш.
Унизу пронизливо рипнули двері. З’явилася сухенька жінка з відром і ганчіркою; і не повірила своїм очам — чи не Великий там, нагорі?
— Не хотілося думати про це, — визнав Інквізитор. — Але мені доведеться зустрітися з маткою… як і Атрику. Хоча, на відміну від нього, я зовсім не впевнений, що зумію її подолати.
— Атрик Оль також не був упевнений, — прошепотіла Івга.
Клавдій раптом відчув вдячність. Може, саме за ці слова. А може, це було запізніле визнання її самовідданости. Робота цієї ночі була небезпечною і важкою, а вона тільки що зазнала серйозної особистої драми.
— Івго. Розкажи мені… про Назара?
Вона похилила голову. Руді пасма заховали від нього її обличчя.
— Мені хочеться помитись, — сказала вона. — Змити з себе…
Він зрозумів її раніше, ніж вона закінчила фразу. Йому давно хотілося цього ж — змити цю ніч. Здерти зі шкіри події останнього місяця, забутись, хоч на пару годин. Можливо, Атрик Оль почував щось схоже, коли купував будинок у передмісті, аби «вирощувати лілеї…»
— В оточенні бджіл, які гудуть над суцвіттям, — голосно сказав він. Взяв Івгу за руку і почвалав до ліфта.