— Вогонь… не змінився. Так, Клавдію? Тисячоліття… Вони дивилися на нього — стародавні, похмурі. Вони, як ми — тисячі років тому. У голові паморочиться. Так?
— Так.
— Клавдію… З вами бувало так, що хочеться сказати — і не можеш? Слів таких не вигадали. Немає їх… Так?
— Так.
— Я… не хочу спати. Сиділа б так… до світанку. Бо…
— Так, Івго. Посидимо. Тим більше, що лишилося… вже недовго.
Вона влаштувала голову зручніше — і блаженно заплющила очі.
О сьомій службова машина вже стояла біля воріт. Не сигналила — просто чекала. Серце Івги впало.
— У нас ще двадцять хвилин, — безтурботно повідомив Клавдій. — Ще встигнемо випити чаю.
Миша шурхотіла у своєму куті.
Руки Клавдія лежать на краю стола, обабіч горнятка. Білі, зі слідом свіжого порізу, у мотузочках жил.
Мовчав.
— Клавдію…
— Так?
— Це завжди здається, — прошепотіла вона. — Коли втрачаєш когось… ніби винен. У нашому селі, на цвинтарі, був такий лум…
Замовчала. Машина пригнічувала своєю присутністю.
Клавдій блідо посміхнувся:
— Ми дивно говоримо. Наче перед відчиненими дверима. Треба йти, був же ж час на розмови… А тепер — немає. Двері чекають, а ми все зволікаємо, і, виявляється, щось важливе ще не сказане, але вже ніколи.
Він підвівся. Вихлюпнув у вікно чай, зняв з вішака елегантну, без єдиної зморшки маринарку:
— Підемо…
— Це був добрий лум. І недорого брав за розраду. Він казав, що провина існує тільки в нашій свідомості, тож ми не повинні…
— Час, Івго.
Гуси чекали Великого Інквізитора біля порога. Вона схопила лозину, гуси захвилювалися, затріпали крилами — але Клавдій пройшов повз них і не помітив. Забув, що має боятися. Івга навіть образилась; двадцять кроків до машини… вісімнадцять…
— Я ніколи не бачила… людини, яка могла б пам’ятати когось… тридцять років. ТАК пам’ятати. Я ніколи не вірила старим казкам про кохання.
— І правильно.
— Hi.
— Так… Це не казка. І не любов це ніяка.
— Ви будете сміятись, але я…
Розчинилися дверцята:
— Смерть погані, патроне.
Запах води і трави змінився духом гарячого салону. Водій квапливо розвертався; рука Клавдія потягнулася до телефону — але завмерла на півдорозі і, наче мимохіть, лягла на руку супутниці:
— Що ти хотіла сказати, Івго? Чому я повинен сміятися?
Вона мовчала. Її долоня все більше зволожувалася. Гаряче — хоч би Клавдій не помітив!
Тепер вона не скаже.
Не зізнається, як багато важить для неї його довіра. Що всі таємниці Інквізиції нічого не вартують у порівнянні з дивною таїною його життя. І як глибоко вона поважає цю таємницю.
Розділ 10
…Юнак приїхав здалеку. Від жорсткого ліжка в гуртожитку до жорсткої приймальної комісії в університеті було двадцять хвилин пішки, однак він намацав у кишені монету і спустився в метро. Не те щоб у нього були зайві гроші чи обмаль часу — просто не міг відмовити собі в задоволенні. Підземелля ще не зробилося для нього буденністю, а було казковим атракціоном.
Іспиту він не складе. І до метро більше не зайде. Повернеться у свою глуху провінцію і житиме там тихим бухгалтером, загалом спокійно — коли не брати до уваги тих жахливих ночей, коли в далекому гуркоті електрички йому вважатиметься підземний перестук…
Юнак придбав жетон — до зміни своєї долі.
На станції було багатолюдно; сірий поїзд підійшов за десять секунд; усмоктав у себе метушливий натовп. Юнак і не намагався шукати вільне місце — одразу влаштувався біля скляних дверей кабіни машиніста. Йому пощастило — крізь подряпину у фарбі можна було роздивитись, як мчать назустріч рейки…
Поїзд рухався з неймовірною швидкістю. Тонкими, дитячими голосами співали чорні дроти за вікнами… Юнак перетворився на комету…
Раптом скляні двері вдарили його в обличчя. Поїзд загальмував так різко, як… юнак не зміг підібрати порівняння. На нього навалився здоровезний поліціянт. Поперекидалися сумки, по підлозі покотилися яблука.
Заплакали діти. Поліцейський вилаявся. Його підтримали.
— Метро, щоб його…
— Дрова везе, гад!?
— Звідки руки ростуть…
— Палець зламали, блін! Я це не…
— Тихо, зараз поїдемо… Тихо.
А абітурієнт, який стояв біля скляних дверей, чув розмову в кабіні. Глухий голос машиніста і металевий — динаміків:
— Двадцять сьомий, що в тебе?
Нерозбірлива відповідь.
— І на ручному? Не відчиняється?