Лайка.
— Двадцять сьомий, слухай мене…
— На рейках!.. Боже!
— Двадцять сьомий?!
Збуджені голоси, важке дихання, лайка.
— Двадцять сьомий, спокійно. Спокійно, чуєш?
— Спаси і помилуй, Господи… Ні. Ні…
Абітурієнт чув це — єдиний з пасажирів.
Поїзд стояв, припливу повітря не було, хтось намагався відчинити вікно, хтось умовляв дитину; поліціянт відсунув абітурієнта і загрюкав у двері:
— У чому справа, заснув? Не можна відкрити рота, сказати людям…
У динаміках зашурхотіло:
— Ш… Ш… Ш… Громадяни пасажири, управління метрополітену вибачається за… шшш… незручності… хвилинку терпіння… шшш…
І саме в цю хвилину всі почули спочатку тихий, а потім усе нахабніший сміх.
Не відвертий регіт. Так сміються, не розтуляючи губ — знущаючись, насолоджуючись, але тримаючи себе під контролем… І від звуку цього люди у вагонах збожеволіли.
Найсильніші встигли відтіснити жінок і дітей, видушити вікна та вистрибнути… під колеса, бо поїзд рушив.
Сміх не вщухав. Він линув з усіх динаміків, і люди на перонах збивалися у злякану череду, намагаючись якнайдалі відійти від колії, бо всі поїзди в тунелях завели жахливе нестримне коло.
Абітурієнт бачив, як пролітають мимо станції. Білий спалах, зміна струму в пісні дротів — крик, гуркіт, темрява… Люди чіплялись одне за одного, вже не сподіваючись на самих себе. Вже ні на кого не сподіваючись. Сміх. Впокора і приреченість. Усе…
«Інцидент у метро» тривав двадцять дві хвилини, поки жіночий голос презирливо гмикнув і віддалився. Зник.
Коли підрозділи громадської безпеки спустилися в тунелі, підігнали до станцій поїзди з розбитими вікнами і понесли нагору ноші з потерпілими — тоді в потоці людей, які ледве трималися на ногах, під прозоре небо проклятого дня вибрався юний абітурієнт. Його свідчення, записані на службову відеокасету, сорок хвилин по тому потрапили на очі Великому Інквізиторові. Серед багатьох інших, однаково безладних і безпорадних.
Завтра юнак повернеться додому.
А за тиждень полисіє. Стрес.
Втім, що доброго у волоссі?
Старому було недобре — від самого ранку. Свято опинилося під загрозою; однак п’ятирічний онук, який збирався було влаштувати скандал, після розмови з матір’ю притих. Малий, що його голова ледь здіймалася над обіднім столом, уперше в житті зміг свідомо зіставити в душі «хочу на свято» й «дідусеві погано», і зробити вибір, й угамуватись; старий розчулився. Взяв себе в руки, поклав під язик пігулку та повів онука на традиційні перегони повітряних куль.
Вчора гомоніли, що в зв’язку з останніми подіями свято відмінять, але старий знав, що цього не трапиться. Надто великі гроші літають на ньому, надто багато країн прислало своїх представників, надто серйозна річ — традиція, її так просто не скасуєш.
Квиток вони купили заздалегідь. Недорогий — але, не піднімаючись зі свого місця, можна було розгледіти більшу частину поля. Коли кулі опиняться у небі, глядачами виявляться і ті, хто зовсім без квитка й юрмляться за огорожею — густим ланцюгом поліціянтів зі щитами і кийками. Хлопець на дідових колінах крутив головою і не знав, куди дивитися — на парад екіпажів, які рапортують Голові, чи на людей у шоломах, зі свистками та пістолетами.
Старий глибоко зітхнув. Свіже повітря, легкий вітерець — йому було значно краще. Він майже не відчуває серця, і добре-таки, що не дозволив собі розклеїтись. Он як бурхливо радіє малий…
Старт.
Мотузки, що дотепер утримували на землі всі ці неймовірні споруди, з полегшенням луснули; трибуни заволали, вітаючи своїх улюбленців. Веселощі вихлюпувалися через вінця; малий товкся на колінах діда, галасуючи і підстрибуючи, і зачаровано слідкував за яскравими кулями, що піднімалися усе вище, — та й сам старий, хоча вже багато днів перебував у тихій депресії, відчув приплив свіжих сил.
— Пішов! Пішов! «Яструб» вище від усіх, диви, діду!..
— Отже, дорогі глядачі, почався перший етап змагань, і ми…
— Діду, диви, а в того червоного хвіст! А диви-и…
Небо квітнуло.
Кулі зависли в повітрі. Час од часу на трибуну падала тінь — тоді дід з онуком бачили сонце крізь тонку, барвисту тканину. Кулі ширяли, то зливаючися з блакиттю, то яскраво спалахуючи на її тлі — вони мінилися залежно від температури, вітру, ще хтозна від чого; гримів оркестр, хтось запустив ракету, і його одразу вивели за порушення правил. Щось горлав коментатор — старий не слухав його, зачарований видовищем. Коли вже йому це так цікаво, так несподівано… якими ж очима дивиться на це малий!?