Арештованих відьом вивозили в критих вантажівках. Неініційованих; діючі отримували вирок протягом доби. Конвоїри вимагали преміальних за ризик, бо при двох випадках втечі вбили трьох і чотирьох скалічили; кати потребували поповнення, бронежилетів і знову-таки преміальних. «Це дешевше, аніж платити пенсії нашим сім’ям».
Міністр фінансів довго скнарився, але за допомогою герцоґа Клавдію вдалося витиснути кошти; ні радости, ні задоволення…
«Бо матка… зачаїлася так близько, що я не можу спати. Сьогодні я зійдуся з нею…»
— Патроне, Юліан Мітець дзвонить вам уже другий день. Особиста справа. З’єднати?
— Треба було доповісти раніше. З’єднай.
Клацання у слухавці.
— Так, Юле, це я…
— Клавдію… Сили небесні, Клаве, я вже не сподівався до тебе…
— Зараз важко, Юле. У мене хвилина часу… Я слухаю.
— Клаве, я… ти можеш сказати мені, що відбувається? Усі збожеволіли, ніхто не вірить звітам, відьми… Клаве, хоч натякни… Забиратися? За кордон? Але, кажуть, там теж…
Клавдій присклепив повіки. У скло лупцював холодний дощ. Навіть зі снігом.
— Немає потреби їхати… Сиди в себе. Тільки до Віжни не потикайся. І Назарові не дозволяй… Все обійдеться, не бійся.
— Ти серйозно? Ти ВПЕВНЕНИЙ?
— Вибач, справді немає часу. Зустрінемось… Запасися вином. Бувай.
— Так… так, вибач. До побачення.
Слухавка на важелі.
А що на серці?
Йому було неприємно, що Юліан не спитав про долю Івги.
Хоча, яка була б відповідь? «Я сам потурбуюся про її долю, як потурбувався про долю всіх Віженських відьом»?
Спочатку був напад на конвой партії неініційованих відьом. Десять здоровезних хлопів, озброєних клюшками та парою дамських пістолетів, протягом восьми з половиною хвилин звільнили відьом, які потім як крізь землю провалились. Конвоїри присягались, що чули сміх, як у метро, а бритоголові громили відкидали тіні струнких, довгокосих жінок; Клавдій водив долонею над картою передмість, вислуховував доповіді районних Інквізиторів і час од часу кидав опергрупу до віддаленої, нічим не примітної місцини.
Двічі знаходили ще теплі гнізда. Тричі облава виявилася вдалою — захопили двох досвідчених і чотирьох свіжоспечених.
Від колишніх — звичних для Клавдія, підступних і прямолінійних, боязких і відважних відьом «мирного часу» — цих «добродійок» відрізняла повна байдужість до власної долі. Вони лишалися байдужими до обіцянь і тортур, їх не цікавили терміни власної страти. Навіть «новенькі», ініційовані всього кілька днів тому, не мали у своїх душах нічого людського. На слова «нероджена мати» очі їхні спалахували жовтим кпином — і це був єдиний доказ того, що полонянки не глухі.
Клавдій не намагався зазирнути за допомогою Івги у світ їхніх спонук, виправдовуючися тим, що метод «перископа» неефективний; насправді ж виною цьому була огида до цих «нелюдей у людській подобі» та небажання занурювати в них Івгу. Хтозна, як відіб’ється на дівчинці…
Наступною подією виявилося затримання «стриптизерки» дуетом молодих перспективних Інквізиторів. Це її він підозрював у тому, що…
На цю думку його наштовхнув її шалик. Не сам собою, а те, як вона колисала його. Мати. Матка. Нероджена, але, можливо, вже народжена.
Вона криво всміхнулася, вітаючи ворога, який уже одного разу поступився їй; це була небувало могутня щит-відьма, і не більше. З «колодязем» вісімдесят п’ять, залізним захистом і професійною безсоромністю нічної танцюристки.
— Твоя мати зреклася тебе, Аню.
Ні, він не збив її з пантелику. Бодай на мить. Знову зневажлива посмішка.
— Інакше чому вона віддала тебе до моїх рук? Ти помреш сьогодні.
Байдужість.
— Де ВОНА, Аню? Де твоя мати? Вкажи мені шлях — вона не буде проти.
— Ти так хочеш цього?
Голос відьми, від якого затремтіли вартові в кутах. Пронизливий, вібруючий, насмішкуватий.
— Ти помреш, Великий Інквізиторе.
— Всі помруть.
— Усі — також, але ти раніше… на вогнищі. Нероджена мати чекає тебе… буде чекати.
— Чекає — чи тільки збирається?
— Ти не зрозумієш. Задовольнися тим, що бачиш очима. Мені шкода тебе.
Вона співчутливо посміхнулась. І до самої смерти не сказала більше жодного слова.