Клавдій мовчав. Яке зубожіння… власних сил не вистачає — техніка допоможе. Герцоґ смикнув щокою:
— Можливо, вам дивно, що я ТАКОЮ МІРОЮ вам довіряю?
Клавдій згадав Гелену. «Ви були добрим…»
— Ваша світлість може бути впевненим, що я виправдаю цю довіру, — сухо озвався він. — Як і в тому, що я не скористаюся… цим засобом. Я приймаю вашу пропозицію — лише задля вашого спокою.
Герцоґ невпевнено кивнув.
Його, начебто, таки трохи відпустило.
— Отже, ви мене таки здаєте?..
— Івго, це ж не в’язниця. ЖОДНА віжненська відьма не має тепер права на волю… Зрозумій.
Погляд її був вершиною красномовства.
Клавдій багато б дав, аби не робити цього — але далі зволікати не було жодної можливости. Він повинен поважати власні накази. Візит герцоґа підтвердив правило: не хочеш, аби в домі слідили слуги — витирай ноги біля порога.
Івга не могла більше жити в нього на квартирі, але ж не до в’язниці її! Він звільнив у ізоляторі одну з кімнат для персоналу — з усім, що було необхідно для життя, навіть із подобою затишку.
Але, оформляючи її як профілактично затриману, відчував він лише сором і роздратування. І почуття вини — він уже бачив перед собою ображене обличчя дівчини з сухими лютими очима. Гнівним рудим вогнищем на голові.
— Івго, — вибач! Вибач мені! — Коли ці паскудні часи закінчаться… Вони ж бо обов’язково закінчаться… Знімемо тобі квартиру. З вікнами на річку. Можемо навіть з табличкою: «Тут живе абсолютно вільна відьма». Але зараз… Треба хоч подобу створити… для твоєї ж безпеки.
— У вас через мене самі неприємності, — сказала вона втомлено. — Чутки, плітки, незадоволення. А я думала, вже на кого-кого, а на вас вплинути важко…
Бий, заслужив… Хоча, власне, за що?!
— Хочеш, допоможу зібратись?
— Мені збиратися недовго. Все життя так… трусики-шкарпетки в сумку, куртку-джинси на себе, квиток — і вперед. Тільки цього разу… востаннє.
…Власне, за що?
— Не ображала б ти дарма людину, яка заради тебе… гаразд, мовчу.
— Чому? — вона скинула голову. — Вийде чудовий монолог: «Я так багато для неї… а вона…»
Він зітхнув і повернувся до дверей; вона наздогнала його і раптом обійняла за плечі. Так міцно і несподівано, що він завмер.
— Клавдію… Мені сумно. Не залишайте мене. Єдина людина, якій можна, начебто, вірити… Візьміть мене на вечір до себе. Як дитину беруть, аби завтра веселіше було дибати до притулку.
Він накрив долонями її руки на своїх плечах.
«Нестямне кохання». Стандарт мислення — коли чоловік у літах і при владі опікується красивою дівчиною… Чи це Чугайстир постарався?
Йому згадалося його лисеня. В’язень. Вільнолюбна істота, народжена в і для в’язниці.
— Івго, ти дуже ображена на мене?
— За що? Клаве, я ж розумію, я все… Вибачте мені. Прийміть мене… на один вечір. Я навіть, коли хочете…
Він обернувся.
Руда почервоніла.
— Ні… я не те мала на увазі… Клаве, не дивіться так. Вибачте. Я так багато бачила… чоловіків, яких за одне… ЦЕ легко купити. А я про вас ТАК ніколи не думала. Ви тепер подумаєте, що я… Ну що я за дурепа… хто мене за язик…
— Не плач. Нічого я такого не думаю.
— Справді?
— Я трохи знаюся на відьмах. Не плач.
Це був найдовший вечір у її житті.
Першу його половину вона провела в цілковитій самотності, у величезній квартирі на Штурму, перед темним екраном телевізора. Холодний захід сонця занурив житло Клавдія у недобре червоне світло — на щастя, ненадовго і дівчина перейшла спочатку в смерк, а потім у морок.
Тоді вона понад силу підвелася увімкнути лампу. Кімната в іншому, теплому світлі не заспокоїла її. Руда повернулася у крісло і знову втупилася у порожній екран.
Її життя знову змінювалося. Знову кардинально і несподівано; Івга ще не усвідомила, що трапиться завтра — але інтуіція, загострена роками поневірянь, не лишала надії…
Вона відпочивала в обіймах м’якого крісла і не намагалася спрямувати потік неквапних думок. Це остання можливість відпочити.
Думала і про в’язницю. Бо, хоч як обманював себе Клавдій, ґрати перед відьмою вже ніколи не піднімуться. Особливо в Час Відьми. Надто ж, коли ВОНА — Івга Лис.
Можливо, це манія переслідування, як у Торки. Отже, кожна неініційована цим закінчує… І манією величі також. Вона сиділа перед вимкненим телевізором, і в ній зростала впевненість, що всі в’язниці світу готові перегризтися між собою, повиламувати одна одній зуби ґрат, аби тільки захопити у свою утробу цю лисицю, яка жити не може інакше, окрім як на волі.