За минулий місяць вона постаршала на багато багато років. Не Назар її покинув, і не вона його — ні, просто мрія її — з сонячним ранком і брязкотом посуду під руками коханого — втратила зміст, уже абсолютно неможлива та недосяжна.
Світ, що оточував Івгу, змінився разом із нею. Раніше вона була звіром, який біжить осіннім полем, відкритим для поглядів і пострілів; були безжальні мисливці, але й високе небо, і ялинник, де можна заховатись; тепер мисливці незмірно ближче, а поле перетворилося на скляну дошку, і знесилена лисиця бачила перед собою такі жахливі провалля, яких її слабкий розум раніше не міг і уявити.
Івга сумно зітхнула. Учора їй снилось…
Болюче переплетіння видінь; шугання над деревами, кипляче вариво, зоря на іржавій голці, неможливо довгий похорон, коли мрець уже зотлів, а процесія усе йшла, йшла… Вона стогнала вві сні й прохала помилування…
Їй снилося, що вона вагітна, але нічого, крім радости, не відчуває. Її величезний живіт був легкий, а дитина розмовляла з нею, і горло зводило від майже нестерпної любови. Снилася колиска, наповнена запахом немовляти — запаморочливий молочний запах. А ще — ванночка з плаваючою в ній квіткою, і білосніжна, ніжна тканина, що розгортається, розгортається у нескінченність…
Видіння наклались.
Вона стояла на пагорбі. Ні, вона летіла; почуття, що захоплювало її дух, було скоріше фізіологічне. І ззовні, зі всіх боків, згори та зісподу, ловила відгуки — спочатку слабкі, потім сильніші… наче вона смолоскип, оточений тисячею дзеркал. Або матір, до якої біжать забуті діти, що зросли в розлуці…
Прокинулася на мокрій подушці. Зі злиплими від солі віями. Вчора…
На кухні вдарив годинник. Івга схопилася; босоніж пройшла до коридору, постояла біля вхідних дверей. Піднесла до очей свій власний, старий, багато разів ремонтований…
На годиннику пів до одинадцятої. Клавдія не було; темне місто за вікнами мовчало; лише зрідка порушував його звук військового двигуна, а темряву — промені прожекторів.
Поки дивилася на годинник, він зупинився; Івга повернулася до лампи, покрутила коліщатко, постукала по скельцю.
Десь там, у Палаці, зосереджено нищив її сестер незбагненний Клавдій Старж.
Раптом їй зробилося нестерпно жахливо від думки, що він не повернеться. Що вона так і буде сидіти, чекати, думати — а він не прийде.
Ні, він знає, що вона… тут. Повернеться…
Хоча, що йому до неї? Її бажання, її страх?
Інструмент. Дзеркальце для перископа; колишня наречена товаришевого сина, ну як не допомогти…
Вона трусонула головою. Не хотілося вірити власним думкам. Тому, чому вона тільки-що дала назву.
Ця людина — занедбаний замок. З привидом. Ніхто не докопається до таємниці, що схована в надрах його підземель.
Даються взнаки «художньо-прикладні здібності». «Ти любиш… красиві фрази?»
Цей чоловік зовсім далекий од неї. Вона — випадковий перехожий; викликає жаль, а не співчуття, цікавість, а не захоплення.
Вона ввімкнула повне світло. Зраділа, що разом із напітемрявою зникла і туга, здатна довести її до сліз; посміхнулася відображенню в люстерці. Вона вже знала, що ніколи не повернеться сюди, і тому рушила вздовж стіни, проводячи рукою по шпалерах, ґобеленові, книжковій полиці — прощалася.
Двері до кабінету… Туди вона не входила ніколи. Не тому, що двері вічно зачинені — просто зі страху. І — поваги… до його таємниці.
Канапа. Висока тумба зі свічником…
Не думала ж нічого шукати. Наче щось штовхнуло під руку — присіла й повернула донизу маленьку ручку. Дверцята легко відчинилися, на Івгу дихнуло пилом, бо тумба виявилася доверху набитою теками.
Обережно стала на коліна. Потягнула верхню теку; розв’язала зав’язки, пробігла очима — адреси, телефони, імена. Бланки заяв і звернень, доручення на мотоцикл — десятирічної давнини.
Архів? Сумбурне, випадкове, непотрібне. Що залишається після людського життя…
Івга зітхнула.
Останньою лежала зелена папка на кнопках. Протягаючи руку, Івга ще не знала, навіщо.
Купка чистого паперу. Товстий чорний зошит. Давній, ледве відчутний запах. Невже парфуми?
«Конспект з теорії культури… ліцеїстки Докії Старх»
«… організація, структура в адміністративному розумінні слова… спотворює найпрекрасніші вчення…»