— Горілки, — невдовзі сказав він. — Мороженої.
— І віскі. Того, яке я брав з бару у своїй кімнаті. Кімнатної температури, будь ласка. І те, й інше моїм коштом.
Голова-годинник трохи нахилилась, і одна рука з численними суглобами різко потягнулася до келихів на підставці вгорі. Друга рука, що закінчувалася лампою з цілим лісом маленьких носиків, обережно налила замовлені напої в келихи.
Кертіс узяв свій келих і влив у горлянку щедру порцію горілки. Важко вдихнув крізь зуби та вдоволено рикнув. Я надпив зі свого келиха трохи обережніше, розмірковуючи, як давно трубами та кранами бару востаннє текла рідина. Мої страхи виявилися необгрунтованими, тож я випив більше й дозволив віскі просочитись у шлунок.
Кертіс грюкнув келихом по столу.
— Тепер ти готовий поговорити?
— Гаразд, Кертісе, — повільно вимовив я, дивлячись у свій напій. — Як я розумію, у тебе для мене є повідомлення.
— Аякже, — його голос підвищився мало не до крику. — Пані каже: або ти пристанеш на її дуже щедру пропозицію, або ні. Ось і все. Я маю дати тобі час на роздуми, тож доп’ю своє.
Я вп’явся поглядом у марсіянську піщану лампу, що висіла на протилежній стіні. Кертісів настрій потроху ставав зрозумілим.
— Я лізу на твою територію, так?
— Не випробовуй долю, Ковачу, — у його словах відчувався відчай. — Як бовкнеш тут щось не те, я…
— Ти що? — я поставив свій келих і повернувся до Кертіса. Він був у два з гаком рази молодший за мій суб’єктивний вік, молодий, мускулистий, а завдяки хімії втовкмачив собі в голову, що він небезпечний. Він так нагадував мені самого себе в цьому ж віці, що це аж бісило. Мені хотілося його потрусити. — Ти що?
Кертіс проковтнув грудку в горлі.
— Я служив у провінційній піхоті.
— Ким? Моделлю-мотиватором? — я підійшов і рукою пхнув його у груди, а тоді, засоромившись, опустив її. Знизив голос. — Послухай, Кертісе. Не піддавай цьому нас обох.
— Думаєш, ти з біса крутий, еге ж?
— Тут річ не у крутизні, К… Кертісе, — я мало не назвав його карапузом. Здавалося, почасти мені все ж таки хочеться побитися. — Річ у тому, що це — два різні види. Чого навчають у провінційній піхоті? Рукопашного бою? Двадцяти семи способів убити людину голіруч? По суті ж, ти все одно залишаєшся людиною. Я — посланець, Кертісе. Це — не те ж саме.
Він усе одно напав на мене, розпочавши з прямого випаду, який мав відвернути мою увагу, тим часом як збоку на рівні голови летів удар ногою навідліг. Якби цей удар влучив, у мене тріснув би череп, але це було безнадійною театральщиною. Може, річ була у хімії, якою він накачався того вечора. Жодна людина при здоровому глузді у справжній бійці не б’є ногою вище пояса. Я одночасно ухилився від випаду та копняка і схопив його за ногу. Різко крутнув — і Кертіс похилився, заточився й розпластався на барній стійці. Я вчавив його обличчя в негнучку поверхню і став тримати, вчепившись йому в волосся.
— Розумієш, про що я?
Він здавлено замукав і безсило запручався, тим часом як бармен з обличчям-годинником непорушно стояв. Кров з його зламаного носа розтеклася по поверхні стійки. Переводячи дух, я вивчав утворені нею візерунки. Я задихався від блокування, якому піддав свою обробку. Взявся за його правицю та рвучко підтягнув її до його талії. Борсання припинилося.
— Добре. Тепер не ворушись, бо зламаю. У мене не той настрій, — я швидко прочісував його кишені. У внутрішній нагрудній кишені його куртки я знайшов маленьку пластикову пробірку. — Ага. То які маленькі радощі розходяться твоїм організмом сьогодні? Судячи з того стояка, гормональні підсилювачі, — я підняв пробірку на світло й побачив у ній тисячі маленьких шматочків кристалів. — Військовий формат. Де ти взяв цю штуку, Кертісе? Невже одержав на дурничку, як ішов з піхоти?
Я знову взявся за пошуки та знайшов систему введення — крихітний тоненький пістолетик з ковзкою камерою та магнітною котушкою. Засипаєш кристали у руків’я, закриваєш, магнітне поле їх орієнтує, а прискорювач випльовує їх на достатній для проникнення швидкості. Подібне на Сарин осколковий пістолет. Вони були зручною для бойових медиків, а отже, дуже популярною альтернативою безголковим шприцам.
Я грубо поставив Кертіса на ноги й відпихнув від себе. Він утримався на ногах, тримаючись однією рукою за носа і гнівно на мене зиркаючи.
— Захили голову і все припиниться, — сказав я йому. — Ну ж бо, більше я тебе не скривджу.
— Будило!
Я підняв кристали та пістолетик.