— Звідки вони в тебе?
— Відбокфи в бене, Ковачу, — Кертіс знехотя ледь помітно захилив голову, водночас намагаючись не випустити мене з поля зору. Він крутив очима, як кінь у паніці. — Ні хвіна я тобі не скаву.
— Ясно, — я повернув хімію на барну стійку та пару секунд серйозно подивився на нього. — Тоді дозволь мені замість цього сказати дещо тобі. Знаєш, що роблять, коли створюють посланця? Випалюють усі обмеження на насильство, набуті людською психікою внаслідок еволюції. Розпізнавання сигналів покори, динаміку ієрархії, відданість зграї. Усе це зникає, відключається нейрон за нейроном, і це замінюють свідомим бажанням завдавати шкоди.
У відповідь він мовчки на мене дивився.
— Розумієш? Простіше було одразу тебе вбити. Так було б легше. Мені довелося себе зупиняти. Ось що таке Посланець, Кертісе. Наново зібрана людина. Справа рук людських.
Мовчання напружилося. Доходить до нього чи ні, було геть незрозуміло. Згадуючи Новопешт півтора століття тому та молодого Такеші Ковача, я в цьому сумнівався. В його віці вся ця петрушка здавалася б мені втіленням мрії про міць.
Я знизав плечима.
— Якщо ти ще не здогадався, відповідь на запитання пані негативна. Мене це не цікавить. Ось, це має тебе порадувати, і ці відомості коштували тобі лише зламаного носа. Якби ти не накачався під зав’язку, вони б, можливо, навіть цього тобі не коштували. Передай їй: дякую велике, високо ціную вашу пропозицію, але тут надто багато відбувається — не відірватися. Передай їй, що це починає мені подобатися.
На вході до бару хтось кашлянув. Я підняв очі й побачив на сходах постать у костюмі та з малиновим волоссям.
— Я чомусь заважаю? — спитав ірокез. Голос у нього був неспішний і спокійний. Він не належав до крутеликів з Фелл-стрит.
Я забрав свій напій зі стійки.
— Аж ніяк, пане поліціянте. Підходьте, долучайтеся до вечірки. Що будете?
— Міцний ром, — сказав коп і підбрів до нас. — Якщо є. Маленький келишок.
Я показав один палець роботу з обличчям-годинником. Бармен витягнув невідомо звідки квадратний келих і наповнив його темно-червоною рідиною. Ірокез неквапом пройшов повз Кертіса, дорогою кинувши на нього зацікавлений погляд, і вхопив довгою рукою свій напій.
— Дуже дякую, — він трохи надпив і нахилив голову. — Непогано. Ковачу, я хотів би перекинутися з вами словом. Наодинці.
Ми обидва позирнули на Кертіса. Водій у відповідь зиркнув на мене повними ненависті очима, але новоприбулий розрядив напруження. Коп смикнув головою в бік виходу. Кертіс пішов, ще тримаючись за поранене обличчя. Коп провів його поглядом, а тоді повернувся до мене.
— Ваша робота? — невимушено спитав він.
Я кивнув.
— Він мене спровокував. Ситуація трохи вийшла з-під контролю. Він думав, що декого захищає.
— Ну, тоді я радий, що він не захищає мене.
— Як я вже сказав, ситуація трохи вийшла з-під контролю. Я надто бурхливо зреагував.
— Блін, вам не треба переді мною виправдовуватися, — коп сперся на стійку і зі щирим інтересом роззирнувся довкола. Тепер мені згадалося його обличчя. Сховище Бей-Сіті. Той, у якого швидко тьмянів жетон. — Як він почувається достатньо ображеним, хай висуває звинувачення, а ми знову відтворимо дещо з пам’яті цього закладу.
— То ви роздобули ордер? — це запитання я поставив з удаваною легкістю.
— Майже. З юридичним відділом завжди доводиться чекати. Срані ШІ. Послухайте, я хотів вибачитися за Мерсера з Девідсоном, за те, як вони поводилися на станції. Вони часом поводяться як довбограї, але взагалі-то вони нормальні.
Я махнув келихом убік.
— Забудьте.
— Добре. Я — Родріґо Баутіста, сержант кримінальної поліції. Як правило, партнер Ортеґи, — він допив свій келих і всміхнувся мені на весь рот. — Мушу зазначити, наші стосунки не надто міцні.
— Ясно, — я подав бармену сигнал, попросивши ще випивки. — Скажіть-но мені ось що. Ви всі ходите до одного перукаря чи це якийсь фокус для згуртування команди?
— Один перукар, — Баутіста сумовито знизав плечима. — Старий з Фултон-стрит. Колись сидів. Вочевидячки, коли його закинули у сховище, ірокези були в моді. Це, блін, єдина зачіска, яку він знає, але він непоганий хлоп, та й бере дешево. Один з нас кілька років тому почав до нього ходити, а він надав нам знижки. Ви знаєте, як це буває.
— Але не Ортеґа?
— Ортеґа сама себе стриже, — Баутіста змахнув рукою — мовляв, що тут поробиш. — Має невеличкий сканер голопередач, каже, що він покращує її просторову координацію чи щось таке.
— Не така, як усі.