— Так, є таке, — Баутіста задумливо помовчав, вдивляючись кудись не дуже далеко. Машинально трохи надпив свою нову порцію. — Я тут саме через неї.
— Ой-йой. Зараз буде дружнє попередження?
Баутіста скривився.
— Ну, буде дружнє — називайте як хочете. Я не напрошуюся на перелом носа.
Я мимохіть засміявся. Баутіста приєднався до мене, лагідно всміхнувшись.
— Річ у тому, що їй боляче дивитись, як ви ходите з цим обличчям. Вони з Райкером були реально близькі. Вона вже рік як сплачує іпотеку за його чохол, а на лейтенантську платню це робити нелегко. Вона ніколи не думала, що його хтось перекупить, як перекупив отой гівнюк Банкрофт. Райкер, як-не-як, уже не пацан, та й красунчиком ніколи не був.
— Він має нейрохімію, — зауважив я.
— О, точно. Він має нейрохімію, — Баутіста широко змахнув рукою. — Вже випробували?
— Пару разів.
— Це все одно що танцювати фламенко у рибальській сіті, так?
— Вона трохи грубувата, — визнав я.
Цього разу засміялися ми обидва. Коли сміх ущух, коп знову зосередився на своїй склянці. Його обличчя посерйознішало.
— Я не намагаюся на вас тиснути. Просто кажу: давайте полегше. Це не зовсім те, що їй зараз потрібно.
— І мені теж, — щиро промовив я. — Це ж, блін, узагалі не моя планета.
Баутіста явно мені співчував, а може, просто трохи сп’янів.
— Гадаю, Світ Гарлана страх як відрізняється.
— Правильно гадаєте. Послухайте, я не хочу бути грубим, але хіба ніхто не казав Ортезі, що Райкер пропав навіки — гірше тільки реальна смерть? Вона ж не збирається чекати на нього двісті років?
Коп поглянув на мене примруженими очима.
— Ви чули про Райкера, еге ж?
— Я знаю, що він сидить подвійний термін. Я знаю, за що він сів.
Тут в очах Баутісти відобразилося щось схоже на осколки старого болю. Обговорювати своїх корумпованих колег — справа однозначно невесела. Якусь мить я шкодував про свої слова.
«Місцевий колорит. Засвоюй його.»
— Хочете сісти? — безрадісно запитав коп, вишукуючи барні табурети, які, вочевидь, хтось колись прибрав. — Може туди, за столики? Ця розповідь буде довгою.
Ми влаштувалися за одним із циферблатних столів, і Баутіста заходився шукати у себе в кишені цигарки. Я засіпався, проте заперечно хитнув головою, коли він запропонував мені цигарку. Він, як і Ортеґа, явно здивувався.
— Я кинув.
— У цьому чохлі? — Баутіста за завісою духмяного блакитного диму шанобливо звів брови. — Вітаю.
— Дякую. Ви збиралися розповісти мені про Райкера.
— Райкер, — коп випустив із ніздрів дим і відкинувся назад, — ще пару років тому працював із хлопцями з відділу викрадення чохлів. Порівняно з нами вони — народ досить витончений. Не так легко викрасти цілий чохол неушкодженим, і цим загалом займаються розумніші злочинці. У них трохи збігаються повноваження з відділом органічних ушкоджень, здебільшого тоді, коли тіла починають розбирати. В таких закладах, як клініка Вея.
— Та невже? — беземоційно промовив я.
Баутіста кивнув.
— Так, там учора хтось заощадив нам достобіса часу й сил. Зробив із того закладу розпродаж запчастин. Але ви, гадаю, нічого про це не знаєте.
— Це, певно, сталося, як я виходив із дверей.
— Так, ну, то пусте. Взимку дев’ятого року Райкер ганявся за якимось звичайним шахраєм, який займався страхуванням, ну, ви знаєте, як це: коли клони, надані за полісами на перечохлення, виявляються порожніми резервуарами, а куди поділися тіла, не знає ніхто. Усе раптом з’ясувалось, і тут виявляється, що ці тіла використовують в одній брудній маленькій війні на півдні. Корупція у вищих ешелонах влади. Справа дійшла аж до рівня Президії ООН. Кільком людям для годиться дають по шапці, а Райкер стає героєм.
— Непогано.
— У короткостроковій перспективі — так. А тут заведено ось як: герої набувають дуже великого розголосу, а Райкерові дістався повний фарш. Інтерв’ю на Першій СвітоМережі, навіть дуже добре розпіарений романчик із Сенді Кім. Підписи у факсах. Поки все це не встигло припинитися, Райкер ухопився за свій шанс. Подався на переведення до органічних ушкоджень. Він уже встиг пару разів попрацювати з Ортеґою — як я й казав, ми час від часу перетинаємося, — тож він знав тутешню програму. Відмовити йому відділ не міг у жодному разі, тим паче після його пафосної промови про бажання піти туди, де можна змінювати світ.
— І це йому вдалося? Ну, змінити світ?
Баутіста надув щоки.
— Він був добрим копом. Можливо. Місяць по тому це запитання ще можна було поставити Ортезі, але потім вони злигались і її здоровий глузд зійшов на пси.