— Це — підсилювач чоловічих реакцій. Стимулює агресію, статеву міць, упевненість. На вулицях Близького Сходу та Європи його називають «жеребцем», на півдні — «торо». У нас тут його небагато, обстановка на вулицях спокійніша. І я цьому рада. Судячи з того, що я чула, він може бути дуже шкідливим. Ви натрапили на нього вчора ввечері?
— У певному розумінні, — це практично збігалося з тим, що я дізнався вчора з бази даних «Гендрікса», але в коротшій формі та з меншою кількістю хімічних термінів. Кертісова ж поведінка ідеально відповідала переліку симптомів і побічних ефектів. — Припустімо, що я хочу роздобути трохи цієї штуки. Де б я міг її взяти? Ну, з легкістю.
Ортеґа пильно поглянула на мене і пройшла до сухішого піску.
— Як я вже казала, у нас тут його небагато, — промовила вона в ритмі своїх вимучених кроків, загрузаючи ногами в піску. — Вам би довелося попитати людей. Когось, хто має зв’язки не лише на місцевому рівні. Або синтезувати його тут. Але я не знаю. Якщо йдеться про дизайнерські гормони, це цілком може бути дорожче, ніж просто купити речовину на півдні.
На гребені дюни вона зупинилась і знову роззирнулася довкола.
— Де її носить?
— Може, вона не приїде, — безрадісно припустив я.
Я й сам не надто добре поспав. Більшу частину ночі після відходу Родріґо Баутісти я роздумував над недоречно зазубленими фрагментами банкрофтівської головоломки та переборював сильне бажання покурити. Здавалося, я ледве вмостив голову на подушці, коли «Гендрікс» розбудив мене дзвінком від Ортеґи. Тоді ще було непристойно рано.
— Вона приїде, — сказала Ортеґа. — Канал заброньовано на її персональний передавач. Виклик, напевно, затримується через систему безпеки на вході. Ми пробули тут усього секунд із десять реального часу.
Я здригнувся від холодного вітру з моря й не відповів. Угорі знову вишикувалися мартини. Ця віртуальність була дешева й не призначалася для тривалого перебування.
— Цигарки маєте?
Я сидів у холодному піску й курив з якимось машинальним завзяттям, аж раптом на правому краю затоки щось ворухнулося. Я випрямився і примружив очі, а тоді поклав долоню на руку Ортезі. Цей рух обернувся на стовп чи то піску, чи то води, піднятий у повітря поверхневим транспортом, який швидко рухався, прямуючи до нас уздовж пляжу.
— Я ж вам казала, що вона приїде.
— Або приїде хтось інший, — пробурмотів я, зіп’явся на ноги й потягнувся до «Немекса», якого, звісно, не було на місці. Мало які віртуальні форуми дозволяли у своїх конструктах вогнепальну зброю. Натомість я струсив пісок з одягу й пішов уздовж пляжу, ще намагаючись позбутися неприємного відчуття, що тут я марную час.
Тепер транспорт опинився досить близько, щоб його стало видно, перетворився на темну крапку на тлі хмари власного сліду. Я чув його мотор, який пронизливо верещав, перекрикуючи меланхолійне квиління мартинів. Я повернувся до Ортеґи, яка досі незворушно стежила біля мене за апаратом, що наближався.
— Трохи забагато як на телефонний дзвінок, хіба ні? — в’їдливо сказав я.
Ортеґа знизала плечима й викинула цигарку в пісок.
— Гроші — не гарантія смаку, — промовила вона.
Цятка, що мчала, обернулася на низенький одномісний наземний реактивний транспорт із плавцями, пофарбований у переливчасто-рожевий колір. Він пробирався крізь неглибокі хвилі на краю води, безладно розбризкуючи за собою воду та розсипаючи мокрий пісок, але за кількасот метрів його пілотеса, вочевидь, побачила нас, тому що маленьке суденце відійшло на більшу глибину та помчало до нас, лишаючи по собі пінистий слід, удвічі вищий за себе.
— Рожевий?
Ортеґа ще раз знизала плечима.
Наземний реактивний апарат вийшов на берег метрів за десять від нас і з дрижанням спинився; довкола нього приземлилися потривожені грудки мокрого піску. Коли буря, якою супроводжувалося його прибуття, вщухла, люк відкинувся назад і звідти вилізла постать у чорному одязі та шоломі. Те, що постать була жіноча, було більш ніж очевидно завдяки обтислому льотному костюму, який закінчувався чоботами, інкрустованими вигадливим срібним візерунком.
Я зітхнув і пішов за Ортеґою до апарата.
Жінка в льотному костюмі зіскочила в мілку воду й похлюпала нам назустріч, смикаючи за замки на своєму шоломі. Коли ми зустрілися, шолом знявся, і по плечах костюма розсипалося довге мідне волосся. Жінка захилила голову і трусонула волоссям, демонструючи обличчя з широкими вилицями та великими, виразними оніксовими очима, вишуканим носом і пишно виліпленими вустами.