Давній, примарний натяк на красу Міріам Банкрофт, якою колись відзначалася ця жінка, було повністю стерто.
— Ковачу, це Лейла Беґін, — офіційно промовила Ортеґа. — Пані Беґін, це Такеші Ковач, найманий детектив Лоренса Банкрофта.
Великі очі відверто мене оцінили.
— Ви з іншої планети? — звернулася вона до мене.
— Так. Зі Світу Гарлана.
— Так, лейтенантка про це згадувала, — голос Лейли Беґін відзначався добре відтвореною хрипкістю та акцентом, який вказував на те, що вона не звикла говорити аманглійською. — Можу лише сподіватися, що це означає, що ваш розум відкритий.
— Відкритий до чого?
— До правди, — Беґін здивовано поглянула на мене. — Лейтенант Ортеґа казала мені, що вас цікавить правда. Може, підемо?
Не чекаючи на реакцію, вона пішла вздовж прибою. Я перезирнувся з Ортеґою, яка тицьнула великим пальцем, але сама навіть не ворухнулася. Я повагався пару секунд, а тоді пішов за Беґін.
— А що там за правда? — запитав я, наздогнавши її.
— Вас було найнято, щоб дізнатися, хто вбив Лоренса Банкрофта, — напружено промовила вона, не роззираючись довкола. — Ви бажаєте знати правду про те, що сталося в ніч його смерті. Хіба це не так?
— Отже, ви не думаєте, що це було самогубство?
— А ви?
— Я перший спитав.
Я побачив на її губах слабеньку усмішку.
— Ні. Не думаю.
— Дайте-но вгадаю. Ви підозрюєте Міріам Банкрофт. Лейла Беґін зупинилася й розвернулася на шикарно оздобленому підборі.
— Виз мене кепкуєте, пане Ковач?
В її очах було щось таке, від чого з мене враз здиміла вся дратівлива веселість. Я хитнув головою.
— Ні, я з вас не кепкую. Але я маю рацію, чи не так?
— Ви зустрічалися з Міріам Банкрофт?
— Так, трохи.
— Без сумніву, вона здалася вам чарівною.
Я ухильно знизав плечима.
— Часом дещо різкою, але загалом — так. Слово «чарівна» підійде.
Беґін подивилася мені в очі й серйозно сказала:
— Вона психопатка.
І знову пішла. Ще мить — і я пішов за нею.
— Термін «психопат» уже не має вузького значення, — обережно промовив я. — Часом я чув, як його застосовували до цілих культур. Раз чи двічі його навіть застосовували до мене. Реальність у наш час така гнучка, що важко сказати, хто від неї відірваний, а хто — ні. Можна навіть сказати, що це розрізнення безглузде.
— Пане Ковач, — тепер у голосі жінки вчувалася нетерплячість. — Міріам Банкрофт напала на мене, коли я була вагітна, і вбила мою ненароджену дитину. Вона знала, що я вагітна. Вона діяла навмисне. Ви коли-небудь були на сьомому місяці вагітності?
Я хитнув головою.
— Ні.
— Шкода. Через це щонайменше раз маємо проходити ми всі.
— Це важкувато ввести в законодавство.
Беґін скоса глянула на мене.
— У цьому чохлі ви схожі на людину, знайому зі втратами, але це — оболонка. Чи є ви тим, чим здаєтеся, пане Ковач? Чи знайомі ви зі втратами? Ми зараз говоримо про непоправні втрати. Чи знаєте ви, що це таке?
— Думаю, так, — промовив я — жорсткіше, ніж хотів.
— Тоді ви зрозумієте мої почуття до Міріам Банкрофт. На Землі кортикальну пам’ять встановлюють після народження.
— Там, звідки я родом, теж.
— Я втратила ту дитину. Її не повернути ніякою технікою.
Я не міг зрозуміти, реальним чи вдаваним було збудження в голосі Лейли Беґін, але втрачав фокус. Я повернувся до початку.
— Це не дає Міріам Банкрофт мотиву для вбивства чоловіка.
— Та ні, якраз дає, — Беґін знову нагородила мене косим поглядом, і на її обличчі знову з’явилася гірка усмішка. — Я не була окремим інцидентом у житті Лоренса Банкрофта. Як він, на вашу думку, мене зустрів?
— Я чув, що в Окленді.
Її усмішка розквітла й перетворилася на жорстокий сміх.
— Який евфемізм. Так, звичайно, він зустрів мене в Окленді. Він зустрів мене в місці, яке називали М’ясною Полицею. Місце не надто шикарне. Лоренсові було потрібно деградувати, пане Ковач. У нього на це стояло. До мене він займався цим десятиліттями, і я не знаю, чому він став би зупинятися після мене.
— Отже, Міріам раптом вирішує: досить — і продірявлює його?
— Вона на це здатна.
— Не сумніваюся, — в теорії Беґін було повно дірок, як у полоненому шарійському дезертирі, але я не збирався детально розповідати цій жінці про те, що знав. — Ви, як я розумію, не маєте жодних почуттів до самого Банкрофта? Ані добрих, ані поганих.
Знов усмішка.
— Я була повією, пане Ковач. Доброю. Добра повія відчуває те, чого від неї хоче клієнт. Ні для чого іншого простору немає.