— Ви маєте на увазі, що можете отак просто відключити власні почуття?
— Ви маєте на увазі, що самі цього не можете? — відказала вона.
— Гаразд, яких почуттів хотів від вас Лоренс Банкрофт?
Вона зупинилася й повільно розвернулася до мене. Мені стало так ніяково, наче я щойно дав їй ляпаса. Її обличчя від спогадів стало подібним на маску.
— Тваринної нестримності, — нарешті промовила вона. — А далі — беззастережної вдячності. І я перестала відчувати як те, так і інше, щойно він перестав мені платити.
— А що ви відчуваєте зараз?
— Зараз? — Лейла Беґін перевела погляд на море, наче звіряючи температуру бризу з температурою свого внутрішнього світу. — Зараз я не відчуваю нічого, пане Ковач.
— Ви погодилися зі мною поговорити. У вас, напевно, була якась причина.
Беґін зневажливо махнула рукою.
— Мене лейтенантка попросила.
— Дуже відповідально з вашого боку.
Жінка знову перевела погляд на мене.
— Ви знаєте, що сталося після мого викидня?
— Я чув, від вас відкупилися.
— Так. Звучить неприємно, еге ж? Але сталося саме це. Я взяла Банкрофтові гроші й заткнулася. Сума була дуже велика. Проте я не забула, звідки вийшла. Я досі повертаюся до Окленда двічі чи тричі на рік, я знаю дівчат, які працюють у Полиці зараз. У лейтенанта Ортеґи там добра слава. Багато дівчат їй завинили. Можна сказати, що я відплачую за певні послуги.
— А помста Міріам Банкрофт тут ні до чого?
— Яка помста? — Лейла Беґін знову коротко та жорстко засміялася. — Я надаю вам інформацію, бо мене попросила лейтенантка. Ви не зможете нічого заподіяти Міріам Банкрофт. Вона — мет. Вона недоторканна.
— Недоторканних не буває. Навіть серед метів.
Беґін сумовито поглянула на мене.
— Ви нетутешній, — сказала вона. — І це видно.
Дзвінок Беґін був маршрутизований через одного карибського зв’язкового агента, а його віртуальний час було орендовано у чайнатаунського форумного провайдера. «Дешево, — пояснила мені Ортеґа дорогою туди, — і, мабуть, цілком безпечно. Банкрофт, якщо бажає приватності, витрачає півмільйона на системи конфіденційності. Я ж просто йду поговорити туди, де ніхто не слухає».
А ще там було тісно. У проміжку між банком у вигляді пагоди та фасадом ресторану з запітнілими вікнами простір був на вагу золота. Рецепції можна було дістатися, подолавши вузькі сталеві сходи та поміст, прикріплений до одного крила середнього рівня пагоди. На розкішній площі сім чи вісім квадратних метрів підлоги зі спеченого піску під дешевим скляним оглядовим куполом потенційним клієнтам влаштували зону очікування з природнім світлом і двома парами крісел, неначе видертих зі знятого з експлуатації реактивного лайнера. Біля крісел сиділа старезна азійка за купою секретарського обладнання, більшість із якого явно була вимкнена, та стерегла коротенькі внутрішні сходи, що вели в нутрощі будівлі. Далеко внизу були лише вузькі коридори, захаращені кабелепроводами та трубами. Уздовж кожного коридора вишикувалися двері кабінок обслуговування. Електродні кушетки були встановлені в кабінках під прямим кутом заради економії площі та зусібіч оточені щитками приладів, які блимали та припадали пилом. Пристібаєшся, під’єднуєш електроди, а тоді вводиш у підлокітник дивана даний тобі на рецепції кодовий номер. Тоді приходить машина й захоплює твій розум.
Повернення з широчезного обрію пляжної віртуальності стало шоком. Розплющивши очі й побачивши просто над головою блоки контрольно-вимірювальних приладів, я на мить повернувся думками на Світ Гарлана. Мені тринадцять років, і я прокидаюся в віртуальній аркаді після свого першого порноформату. Низькошвидкісного форуму, де дві хвилини реального часу забезпечили мені суб’єктивні півтори години за іграми в товаристві двох подружок з надутими грудьми та тілами, що більше підходили мультяшним, аніж реальним жінкам. За сценарієм дія відбувалася в кімнаті з запахом льодяників, рожевими подушками, килимками зі штучного хутра та вікнами, в яких відображався нічний міський пейзаж із низькою роздільною здатністю. Коли я почав водитися з бандами й більше заробляти, швидкість і роздільна здатність зросли, а сценарії стали вигадливішими, але нікуди не дівався затхлий дух і прилипання тродів до шкіри опісля, коли я виринав між тісними стінами труни.
— Ковачу?
Я кліпнув і потягнувся до ременів. Вибравшись із кабінки, я побачив, що Ортеґа вже чекає на мене в оснащеному трубами коридорі.
— То що ви думаєте?
— Я думаю, що вона бреше, як дише, — я підняв руки, застерігаючи Ортеґу від вибуху емоцій. — Ні, послухайте, я вірю, що Міріам Банкрофт страшна. З цим я не сперечаюся. Проте є півсотні причин, з яких вона не підходить на цю роль. Та ну нахрін, Ортеґо, ви ж її на поліграфі перевіряли.