— Машина криміналістів уже їде, — хтозна-навіщо сказала вона. — Як думаєш, ми знайдемо в руїнах щось корисне?
Я поглянув на тліючі руїни купола й хитнув головою.
— Там точно будуть тіла, можливо, навіть з неушкодженими пам’ятями, але ті хлопці були більше ніж просто місцевими вуличними головорізами. Тобі вони лише скажуть, що їх найняв синт, можливо, за півдюжини ампул тетрамету на кожного.
— Так, вони були якісь недбалі, еге ж?
Я відчув, як на моїх губах на мить з’явилася усмішка.
— Щось таке. Втім, я не думаю, що вони взагалі мали нас уколошкати.
— Вони мали просто завдавати нам клопоту, поки твій приятель не вибухне, так?
— Якось так.
— Детонатор, як мені здається, був підключений до показників його життєдіяльності. Правильно? Вбиваєш його — і бум, він забирає тебе з собою. І мене теж. А також дешевих наймитів.
— І знищує власну пам’ять і чохол, — кивнув я. — Чисто, еге ж?
— То що пішло не так?
Я неуважно потер шрам у себе під правим оком.
— Він мене переоцінив. Я мав убити його негайно, але промазав. Тоді він, імовірно, вкоротив би собі віку, але я розпанахав йому руку, намагаючись зупинити автоматичний пістолет. — Я уявив собі, як зброя випадає з розчепірених пальців і ковзає по підлозі. — Ще й вибив його з руки так, що він би ніяк не дотягнувся. Чуючи, як ми йдемо, він, напевно, лежав там і бажав собі смерті. Цікаво, якою моделлю синта він користувався.
— Хоч хто то був, ця людина може розраховувати на мою підтримку коли завгодно, — бадьоро промовила Ортеґа. — Можливо, криміналістам усе-таки щось зостанеться.
— Ти знаєш, хто то був, так?
— Він назвав тебе Ков…
— То був Кадмін.
Ненадовго запала тиша. Я дивився, як зі зруйнованого купола куриться дим. Ортеґа вдихнула й видихнула.
— Кадмін у сховищі.
— Вже нє, — я скоса позирнув на неї. — Цигарки не знайдеться?
Вона без жодного слова передала мені пачку. Я витрусив одну, вставив її в кутик рота, підніс до вістря наліпку запалювання й добряче затягнувся. За роки ці рухи стали рефлекторними, неначе макрокоманда потреби. Мені нічого не треба було робити свідомо. У мої легені проникав дим; я наче вдихав парфуми, якими на моїй пам’яті користувалася моя кохана.
— Він знав мене, — видихнув я. — І історію квеллістки він знає. «Бляха, досить!» — саме це промовила партизанка-квеллістка на ім’я Іффі Дім, помираючи на допиті в часи Виселення на Світі Гарлана. В ній була встановлена внутрішня вибухівка, і вона підірвала весь будинок. Нічого не пригадується? А хто, як ми знаємо, може розкидатися Квеллиними цитатами, наче уродженець Міллспорта?
— Блін, Ковачу, він у сховищі. Людину неможливо витягнути зі сховища без…
— Без ШІ. Маючи ШІ, це можна зробити. Я бачив, як це робили. Головне командування на Адорасьйон чинило так з нашими військовополоненими, раз — і все, — я клацнув пальцями. — Все одно що ловити слонових скатів на нерестовому рифі.
— Так просто? — іронічно перепитала Ортеґа.
Я втягнув ще трохи диму і проігнорував її.
— Пам’ятаєш, коли ми були у віртуалі з Кадміним, у небі з’явився отой ефект із блискавкою?
— Не бачила. Ні, стоп, так. Я думала, що то глюк.
— Це був не глюк. Він торкнувся Кадміна. Відобразився у столі. Тоді він і пообіцяв мене вбити, — я повернувся до неї та змучено всміхнувся. Віртуальну подобу Кадміна я згадував чітко і з жахом. — Не хочеш почути справжню легенду першого покоління Світу Гарлана? Іншопланетну казочку?
— Ковачу, навіть за наявності ШІ їм би знадобилося…
— Хочеш почути казку?
Ортеґа знизала плечима, скривилася й кивнула.
— Авжеж. Не повернеш цигарки?
Я кинув їй пачку й зачекав, поки вона запалювала цигарку. Вона дмухнула димом на інший бік вулиці.
— Тоді вперед.
— Гаразд. Моя батьківщина, Новопешт, колись була текстильним містом. На Світі Гарлана є рослина, що зветься бела-трава. Вона росте в морі і частенько на березі. Висушивши її та обробивши хімікатами, з неї можна виготовляти щось на кшталт бавовни. У часи Заселення Новопешт був столицею бела-трави Світу. Умови на фабриках були кепські вже тоді, а коли квеллісти перевернули все догори дриґом, стало ще гірше. Бела-бавовняна галузь занепала, з’явилося величезне безробіття, безпросвітна бідність, а виселенці ніхріна не могли з цим зробити. Вони ж були революціонерами, а не економістами.