— Та сама стара пісня, еге ж?
— Ну, принаймні на знайомий мотив. Про текстильні нетрі в ті часи ходили страхітливі історії. Наприклад, про духів-молотильників, про канібала з вулиці Кітано.
Ортеґа затягнулася цигаркою й розширила очі.
— Чарівно.
— Ну, так, скрутні часи. Так і з’явилась історія про божевільну Людмилу-швачку. Її розповідали дітям, щоби змушувати їх виконувати хатню роботу й повертатися додому засвітла. Божевільна Людмила мала проблемну бела-бавовняну фабрику та трьох дітей, які ніколи їй не допомагали. Вони гуляли допізна, грали в аркадах по всьому місту та спали цілісінький день. Тож одного разу, за переказами, Людмила з’їхала з глузду.
— Отже, доти вона не була божевільна?
— Ні, просто трохи заклопотана.
— Ти назвав її божевільною Людмилою.
— Так називається історія.
— Але якщо вона не була божевільна на початку…
— Ти хочеш почути цю історію чи ні?
В Ортеґи піднявся один кутик рота. Вона махнула на мене цигаркою.
— Історія стверджує, що якось увечері, коли її діти збиралися вийти, вона підсипала їм щось у каву, а коли вони залишилися напівпритомні, але, зауваж, усе-таки при тямі, вона повезла їх на Мис Мітчема й викинула одного за одним у молотильні резервуари. Кажуть, їхні крики було чути аж на другому боці болота.
— Умгу-у-у-у…
— Звісно, поліціянти щось запідозрили…
— Та невже?
— …але нічого не могли довести. Двійко з тих дітей вживали певну нехорошу хімію, ще вони лигалися з місцевою якудзою, і, коли вони зникли, ніхто не здивувався по-справжньому.
— У цій історії є якась суть?
— Так. Розумієш, Людмила позбулася своїх сраних нікчемних дітисьок, але це насправді не допомогло. Їй усе одно було треба, щоби хтось працював за обробними чанами, носив бела-траву сходами на фабриці, а в неї все одно не було ні шеляга за душею. І що ж вона зробила?
— Гадаю, щось криваве.
Я кивнув.
— Ось що вона зробила: витягнула з молотилки рештки своїх понівечених дітей і зшила з них величезну триметрову тушу. А тоді, однієї священної для темних сил ночі, вона викликала тенґу, щоб…
— Кого?
— Тенґу. Це такий собі хуліган — ти б, мабуть, назвала його демоном. Вона викликала тенґу, щоб оживити тушу, а тоді зашила його.
— Коли — поки він відвернувся?
— Ортеґо, це казка. Вона зашила всередину душу тенґу, але пообіцяла її відпустити, якщо та прослужить їй дев’ять років. Дев’ять у гарланітських пантеонах є священним числом, тож для неї угода була так само обов’язкова, як і для тенґу. На жаль…
— Ох.
— …тенґу не славляться терплячістю, та й працювати на стару Людмилу, на мою думку, було не надто легко. Якось уночі, коли не спливла ще й третя частина терміну контракту, тенґу розірвав її. Дехто каже, що це влаштувала Кішімо-джін, що вона нашептала тенґу на вухо жахливі замовляння на…
— Кішімо Джін?
— Кішімо-джін, божественна заступниця дітей. Так вона помстилася Людмилі за загибель дітей. Це одна версія — є й інша, ніби… — я краєчком ока помітив роздратування на обличчі Ортеґи й поквапився. — Ну, так чи інакше, тенґу розірвав її, але при цьому замкнувся в заклинанні і став приреченим на вічне ув’язнення в туші. І тепер, коли ту, хто проказала заклинання, було вбито і навіть гірше — зраджено, туша почала гнити. Окремими шматочками, незворотньо. І тому тенґу довелося блукати вулицями та фабриками текстильного району в пошуках свіжого м’яса на заміну зогнилим частинам тіла. Він завжди вбивав дітей, бо частини, які йому треба було замінювати, мали дитячий розмір, але, скільки він не пришивав до туші нову плоть…
— То він навчився шити?
— Тенґу різнобічно обдаровані. Хоч скільки він щось собі замінював, кілька днів по тому нові частини починали гноїтись, і йому знову доводилося йти на полювання. У районі його звуть Клаптевиком.
Я замовк. Ортеґа самими губами вимовила: «О», — а тоді повільно видихнула дим. Подивилася, як дим розсіюється, а тоді повернулася до мене.
— Це тобі мати розповіла?
— Батько. Коли мені було п’ять.
Вона поглянула на кінчик своєї цигарки.
— Милота.
— Ні. Милим він не був. Але це інша історія, — я підвівся й поглянув уздовж вулиці туди, де біля одного з аварійних бар’єрів зібрався натовп. — Кадмін десь поблизу, і його неможливо контролювати. Хоч на кого він працював раніше, зараз він працює сам на себе.
— Як це? — Ортеґа сердито розвела руками. — Гаразд, ШІ міг проникнути у стек поліції Бей-Сіті. Я в це повірю. Але зараз ми говоримо про мікросекундне втручання. Якби воно було довше, здійнявся б сигнал тривоги відсіль до Сакраменто.