— Йому було досить мікросекунди.
— Але Кадмін не у стеку. Їм би треба було знати, де він крутиться, і їм би знадобилися координати. Їм би знадобився…
Вона зупинилася: зрозуміла, що зараз буде.
— Я, — договорив я за неї. — Їм би знадобився я.
— Але ж ти…
— Ортеґо, мені знадобиться трохи часу, щоб із цим розібратися, — я закинув цигарку в водостік і скривився від смаку в роті. — Сьогодні, може, ще й завтра. Перевір стек. Кадмін зник. Бувши тобою, я б тимчасово заліг на дно.
Ортеґа скорчила кислу міну.
— Ти кажеш мені діяти обережно у власному місті?
— Я нічого не кажу тобі робити, — я витягнув «Немекс» і дістав напівспорожнілий магазин майже так само машинально, як і курив. Обойма зникла в кишені моєї куртки. — Я пояснюю тобі співвідношення сил. Нам потрібно буде десь зустрітися. Не у «Гендріксі». І не в такому місці, до якого тебе можна відстежити. Не кажи мені, просто запиши, — я кивнув на натовп за бар’єрами. — Будь-хто з тих, хто стоїть там і має пристойні імплантати, може сфокусуватися на цій розмові та підсилити її.
— Господи, — вона надула щоки. — Це технопараноя, Ковачу.
— Не кажи мені так. Колись я заробляв цим на життя.
Вона на мить замислилася над цим, а тоді витягнула ручку й начеркала щось на боці пачки з цигарками. Я виловив зі своєї кишені новий магазин і вставив його в «Немекс», не припиняючи оглядати натовп.
— Отак, — Ортеґа кинула пачку мені. — Це код таємного місця. Введи його в будь-яке таксі в області Затоки, і воно тебе туди довезе. Я буду там сьогодні та завтра ввечері. Далі все буде як завжди.
Я спіймав пачку лівою рукою, швидко глянув на цифри й заховав її в куртці. Тоді клацнув замком «Немекса», щоб перевести в патронник першу кулю, і засунув пістолет назад у кобуру.
— Скажи це мені, коли перевіриш стек, — сказав я й пішов.
Розділ двадцять третій
Я пішов на південь.
У мене над головою з запрограмованою гіперефективністю входили в потік транспорту й виходили з нього автотаксі, які час від часу підлітали до землі, намагаючись зацікавити клієнтів. Погода над потоком транспорту саме змінювалася: з заходу насувалися сірі хмари, а коли я підіймав голову, мені на щоку час від часу падали крапельки дощу. Я вирішив не користуватися таксі. «Повертайся до примітиву», — сказала б Вірджинія Відаура. Коли на вас полює ШІ, ваша єдина надія — зникнути з електронного виміру. Звісно, на полі бою це зробити незмірно легше. Там досить багнюки й хаосу, щоби сховатися. Сучасне місто — нерозбомблене — це логістичний кошмар для такого ухиляння. Кожна будівля, кожен транспортний засіб, кожна вулиця підключені до мережі, а кожна ваша транзакція сигналізує про вас інфопсам.
Я знайшов побитий банкомат і поповнив з нього свою дедалі тоншу пачку пластифікованих банкнот. Тоді повернувся на два квартали назад і пішов на схід, аж поки не натрапив на телефонну будку. Обшукав кишені, знайшов картку, встановив на голові троди для дзвінка й набрав номер.
Зображення не було. Звуку з’єднання не було. Це був внутрішній чип. Із порожнього екрана грубо заговорив голос.
— Це хто?
— Ви дали мені свою картку, — сказав я, — на який-небудь серйозний випадок. Що ж, лікарю, виглядає на те, що зараз якраз сталося дещо офігезно серйозне, і нам треба про це поговорити.
Щось відчутно клацнуло — вона ковтнула, всього раз; а тоді знову залунав її голос, рівний і холодний.
— Нам слід зустрітися. До закладу ви, як я розумію, йти не хочете.
— Правильно розумієте. Знаєте червоний міст?
— Він зветься «Золоті ворота», — сухо промовила вона. — Так, він мені знайомий.
— Будьте там об одинадцятій. На смузі, що веде на північ. Приходьте самі.
Я відключив з’єднання. Знову набрав номер.
— Помешкання Банкрофтів, з ким бажаєте поговорити? — Жінка у строгому костюмі та з зачіскою, схожою на пілотські стрижки Енджін Чандри, заговорила й майже одразу з’явилася на екрані.
— З Лоренсом Банкрофтом, якщо можна.
— Пан Банкрофт зараз на нараді.
Так стало ще простіше.
— Чудово. Коли з ним можна буде поговорити, скажіть йому, будь ласка, що дзвонив Такеші Ковач.
— Ви б хотіли поговорити з пані Банкрофт? Вона залишила вказівки, що…
— Ні, — швидко відмовився я. — В цьому потреби не буде. Прошу, передайте панові Банкрофту, що я кілька днів буду недоступний для зв’язку, але зателефоную йому з Сієтла. Ось і все.