Я вимкнув з’єднання й поглянув на свій годинник. Від часу, який я залишив собі до прибуття на міст, залишилося близько години сорока хвилин. Я пішов шукати бар.
Із замуленого дна мого дитинства зблиснула дрібна монетка — вуличний дитячий віршик.
Мені було страшно.
Коли ми вийшли на під’їзну дорогу до мосту, дощ ще не почався, але вгорі похмуро збиралися хмари, а вітрове скло забризкали важкі краплі, надто нечисленні, щоб запустити роботу двірників у вантажівці. Я дивився, як попереду, спотворена розмазаними дощовими краплями, височіє споруда кольору іржі, і розумів, що змокну.
Руху на мосту не було. Над порожніми асфальтовими смугами та бічними помостами, всіяними незрозумілим сміттям, здіймалися опори мосту, схожі на кістки якогось нескінченно великого динозавра.
— Пригальмуй, — сказав я своєму супутникові, коли ми проїхали під першою опорою, і важкий автомобіль загальмував із недоречною силою. Я позирнув убік. — Спокійно. Я ж тобі казав: тут жодних ризиків. Я просто де з ким зустрінуся.
Трансплант Ніколсон сонно подивився на мене з водійського місця, одночасно дихнувши перегаром.
— Так, звісно. Ти щотижня роздаєш водіям стільки пластику? Просто витягаєш їх із лизоградських барів із благодійною метою?
Я знизав плечима.
— Вір у що хочеш. Просто не дуже жени. Як мене випустиш, зможеш їхати як завгодно швидко.
Ніколсон захитав скуйовдженою головою.
— Це якась хрінь, чуваче…
— Ось. На пішохідній доріжці стоїть. Випусти мене там.
Попереду на огорожу спиралася самотня постать, яка, вочевидячки, дивилася на затоку. Ніколсон зосереджено насупився й зігнув кремезні плечі, за які, мабуть, і отримав прізвисько. Побита вантажівка тихо, але не зовсім плавно пересікла дві смути й незграбно зупинилася біля правого бар’єра.
Я зіскочив, роззирнувся довкола в пошуках свідків, нікого не побачив і підтягнувся на відчинених дверцятах.
— Гаразд, тепер послухай. Сієтла я дістануся щонайменше за два дні, може, за три, тож ти просто сховайся в першому готелі, який знайдеться у стеку даних міста, і чекай на мене там. Плати готівкою, але реєструйся під моїм іменем. Я зв’яжуся з тобою між десятою та одинадцятою ранку, тож у цей час будь у готелі. Решту часу можеш робити що хочеш. Гадаю, я дав досить грошей, щоб ти не знудився.
Трансплант Ніколсон вишкірив зуби в багатозначній посмішці, через яку мені стало трохи шкода всіх, хто працював того тижня в індустрії розваг Сієтла.
— Не хвилюйся за мене, чуваче. Старий Трансплант знає, як схопити радість за цицьки.
— Я радий. Просто не влаштовуйся надто зручно. Можливо, нам доведеться швидко дати дьору.
— Ага, ага. А як щодо решти пластику, чуваче?
— Я ж тобі казав. Тобі заплатять, коли ми закінчимо.
— А якщо ти не прийдеш за три дні?
— У цьому випадку, — мило промовив я, — я буду мертвий. Якщо так станеться, краще сховатися на кілька тижнів. На твої пошуки не гаятимуть часу. Знайдуть мене — і зрадіють.
— Чуваче, я ж, здається, не…
— У тебе все буде гаразд. Побачимося за три дні.
Я зіскочив на землю, гримнув дверцятами вантажівки та двічі по них постукав. Загуркотів мотор, і Ніколсон знову вивів вантажівку на середину проїзної частини.
Провівши його поглядом, я ненадовго замислився, чи поїде він узагалі до Сієтла. Я, все ж таки, дав йому чималу суму грошей, і навіть те, що йому обіцяли другий платіж у разі виконання вказівок, не позбавить його спокуси повернутися кудись на узбережжя й одразу попрямувати до бару, в якому я його знайшов. А ще він може занервувати, сидячи в готелі й чекаючи, коли у двері постукають, і злиняє, перш ніж минуть три дні. Я, взагалі-то, не міг поставити йому на карб ці можливі зради, бо й сам не мав наміру приїздити. Мені здавалося, що він може чинити як завгодно.
«У процесі ухиляння від систем необхідно заплутувати противника з його переконаннями, — сказала мені на вухо Вірджинія. — Якомога більше відвертай увагу, не знижуючи швидкості».
— Ваш приятель, пане Ковач?
Лікарка підійшла до бар’єру й дивилася вслід машині.
— У барі познайомився, — чесно сказав я, переліз до неї й попрямував до огорожі.
Такий самий краєвид я бачив, коли Кертіс привіз мене з Сантач-Гауса в день мого прибуття. У потьмянілому перед дощем світлі повітряний транспорт мерехтів над будівлями по інший бік Затоки, наче рій світлячків. Примруживши очі, я розгледів у деталях острів Алькатрас, а на ньому — сірі стіни та жовтогарячі вікна бункера AT «ПсихаСек». Далі стояв Окленд. У мене за спиною було відкрите море, а на північ і на південь тягнувся щонайменше на кілометр порожній міст. Досить упевнений у тому, що тут мене можна заскочити зненацька хіба що тактичною артилерією, я повернувся до лікарки.