— Ви робите помилку, Ковачу.
— Не думаю, — я нахилив голову до поріділих рядів припаркованого транспорту на стоянці. — Навпростець і ліворуч, на вулицю. Ідіть, поки я не скажу вам зупинитися.
Салліван почав говорити щось іще, але я різко тицьнув йому в бік стволом «Філіпса», і він заткнувся. Боком він обережно зійшов зі сходів до парковки, а тоді, вряди-годи озираючись назад, у бік обвислих подвійних воріт за посіченою місцевістю, які, здавалося, заіржавіли на бігунках у відчиненому стані кілька століть тому.
— Дивіться вперед, — гукнув я, долаючи дедалі більшу відстань між нами. — Я досі тут, про це не турбуйтеся.
На вулиці я дав відстані збільшитися приблизно до десятка метрів і вдав, ніби геть не пов’язаний із постаттю попереду себе. Район був не бозна-який, і людей під дощем ходило небагато. Салліван був легкою мішенню для «Філіпса» і на вдвічі більшій відстані.
За п’ять кварталів я помітив запітнілі вікна локшинної перекусної, яку шукав. Пришвидшивши крок, я опинився біля ближчого до вулиці плеча Саллівана.
— Тутечки. Ідіть до кабінок позаду й сідайте.
Я перевірив вулицю, і коли мені ніхто не впав у око, пішов за Салліваном усередину.
У закладі було майже порожньо: ті, хто їв удень, давно пішли, а до вечора ще був час. У кутку з зів’ялою елегантністю сушених букетиків сиділи дві старезні китаянки, одночасно киваючи головами. З іншого боку ресторану відпочивали досить загрозлива на вигляд четвірка молодих чоловіків у світлих шовкових костюмах, які гралися з дорогими на вигляд приладами. За столом біля одного з вікон якийсь гладкий білий розправлявся з величезною мискою чоу-мейну, водночас гортаючи сторінки голопорнографічного коміксу. На встановленому високо на одній стіні відеоекрані показували якийсь незрозумілий місцевий спорт.
— Чаю, — сказав я молодому офіціантові, що прийшов нас зустріти, і всівся у кабінці навпроти Саллівана.
— Вам це з рук не зійде, — непереконливо пообіцяв він. — Навіть якщо ви мене вб’єте, по-справжньому вб’єте, перевірять останні перечохлення і рано чи пізно вийдуть на вас.
— Так, можливо, навіть дізнаються про неофіційну операцію, яку пройшов цей чохол перед моїм прибуттям.
— Ота сучка. Вона…
— Ви не можете погрожувати, — м’яко промовив я. — Ба більше, ви не можете зараз нічого — лише відповідати на мої запитання і сподіватися, що я вам повірю. Хто наказав вам мене помітити?
Тиша — було тільки чути репортаж із матчу з екрана на стіні. Салліван похмуро витріщився на мене.
— Гаразд, я спрощу вам завдання. Просто скажіть «так» чи «ні». До вас прийшла штучна людина на ім’я Трепп. Тоді ви вперше мали з нею справи?
— Я не знаю, про що ви говорите.
Я, контролюючи гнів, добряче ляснув його по губах. Він повалився боком на стіну кабінки, загубивши капелюха. Розмова молодиків різко припинилася, а тоді, коли я скоса на них поглянув, дуже жваво почалася знову. Дві бабусі скуто зіп’ялися на ноги й вийшли одна за одною через чорний хід. Білий навіть не відірвався від свого голопорно. Я перехилився через столик.
— Коменданте Салліван, ви сприймаєте це в неналежній манері. Мені дуже цікаво знати, кому ви мене продали. Я не піду лише через те, що ви ще трохи переймаєтеся конфіденційністю клієнтів. Повірте мені, вам заплатили недостатньо, щоб ви грали зі мною в мовчанку.
Салліван знову сів, витираючи кров, що цівкою текла з його рота. Йому слід віддати належне: неушкодженою частиною губ він зумів гірко всміхнутися.
— Думаєте, мені ніколи не погрожували, Ковачу?
Я оглянув руку, якою його вдарив.
— На мою думку, ви дуже мало знайомі з насильством над особистістю, і це буде заважати. Я дам вам можливість розповісти мені те, що я хочу знати, тут і тепер. Опісля ми підемо туди, де є звукоізоляція. Отже, хто прислав Трепп?
— Ковачу, ви зарізяка. Звичайнісінький…
Я викинув над столом ліву руку й зацідив кісточками зігнутих пальців йому в ліве око. Вийшло тихіше за ляпас. Салліван загарчав від шоку й сахнувся від удару, зіщулившись у кріслі. Я байдужо на це дивився, поки він не оговтався. У мені здіймалося щось холодне, щось народжене на лавах судової установи Новопешта і загартоване за роки безцільної гидоти, яку я бачив на власні очі. Я заради нас обох сподівався, що Салліван не такий крутий, яким намагається здаватися. Знову нахилився до нього.
— Ви сказали це, Салліване. Я зарізяка. Не поважний злочинець, як ви. Я не мет, не бізнесмен. Я не маю ані особистих інтересів, ані соціальних зв’язків, ані купленої респектабельності. Я — це просто я, а ви стоїте на моєму шляху. Тож почнімо знову. Хто прислав Трепп?