— Він не знає, Ковачу. Ви марнуєте час.
Голос жінки був легкий і бадьорий, трохи підвищений — так, щоб було чутно з дверей, в яких вона стояла, засунувши руки в кишені довгого чорного пальта. Вона була струнка, бліда, мала коротке темне волосся і стояла у спокійній позі, що вказувала на наявність бойових навичок. Під пальтом на ній була сіра стебнована сорочка — судячи з вигляду, ударостійка — і робочі штани того ж кольору, заправлені у високі чоботи. З лівого вуха в неї звисала одна срібна сережка у вигляді викинутого тродного кабеля. Виглядало на те, що жінка сама.
Я повільно опустив «Філіпс», і вона спокійно ввійшла до ресторану, скориставшись підказкою. Молодики стежили за кожним її кроком, але вона, якщо й знала про їхні погляди, то не показувала цього. Опинившись кроків за п’ять від нашої кабінки, вона запитливо поглянула на мене й почала поволі витягати руки з кишень. Я кивнув, і вона закінчила цей рух, показавши відкриті долоні та пальці, прикрашені перснями з чорного скла.
— Трепп?
— Гарний здогад. Дасте мені сісти?
Я махнув «Філіпсом» на протилежне сидіння, де Салліван обіруч тримався за око.
— Якщо ви зможете вмовити свого партнера посунутися. Тільки тримайте руки над столом.
Жінка всміхнулася й нахилила голову. Позирнула на Саллівана, який уже тулився до стіни, звільняючи місце для неї, а тоді, тримаючи руки по швах, елегантно всілася біля нього. Рухалася вона так економно, що її сережка-підвіска майже не ворухнулася. Сівши, вона притиснула обидві руки до столу перед собою долонями вниз.
— Так вам спокійніше?
— Так нормально, — сказав я й помітив, що персні з чорного скла, як і сережка, були жартом на тілесну тематику. Крізь кожен перстень, наче на рентгені, було видно примарно-блакитну частину кісток пальця в ньому. Принаймні стиль Трепп міг мені сподобатися.
— Я нічого йому не сказав, — бовкнув Салліван.
— Та ви не знали ні хріна цікавого, — байдужо відказала Трепп, навіть не повернувшись до нього. — Я б сказала, що вам пощастило, що я прийшла. Пан Ковач не схожий на людину, готову прийняти відповідь «не знаю». Я правильно кажу?
— Чого ви хочете, Трепп?
— Прийшла допомогти, — у ресторані щось загриміло, і Трепп позирнула вгору. Прийшов офіціант, який приніс тацю з великим чайником і двома чашками без ручок. — Ваше замовлення?
— Так. Пригощайтеся.
— Дякую, обожнюю це діло, — Трепп зачекала, поки офіціант усе розставляв, а тоді зайнялася чайником. — Салліване, не хочете чашку й собі? Слухай, принеси-но чашку і йому. Дякую. То на чому я зупинилася?
— Ви прийшли на допомогу, — з притиском вимовив я.
— Ага, — Трепп сьорбнула зеленого чаю й поглянула на мене з-за вінця чашки. — Правильно. Я прийшла з роз’ясненнями. Розумієте, ви зараз намагається вибити з Саллівана інформацію. А він ніхріна не знає. Його контактною особою була я, тому я тут. Говоріть зі мною.
Я спокійно поглянув на неї.
— Трепп, я вбив вас минулого тижня.
— Так, мені про це розповідали, — Трепп поставила чашку і критично поглянула на кісточки своїх пальців. — Я, ясна річ, цього не пам’ятаю. Ба більше, Ковачу, я вас навіть не знаю. Останній мій спогад — це те, як я лягла в резервуар близько місяця тому. Все, що було далі, зникло. Та я, яку ви спалили в тому катері, мертва. То була не я. Отже, жодних образ, еге ж?
— Не користуєтеся віддаленим зберіганням, Трепп?
Вона пирхнула.
— Жартуєте? Я заробляю цим на життя, як і ви, але не так багато. Та й узагалі, кому треба та віддалена хрінь? Як на мене, той, хто облажався, мусить чимось за це поплатитися. Я ж облажалася з вами, хіба ні?
Я сам сьорбнув чаю та пригадав бійку в аеромобілі, оцінюючи ракурси.
— Ви діяли дещо повільно, — погодився я. — Дещо необережно.
— Так, необережно. Тут мені треба пильнувати. Таке буває, коли людина ходить у штучних чохлах. Це сильно суперечить дзену. У мене у Нью-Йорку є сенсей, так він, блін, аж на стіну від цього лізе.
— Кепсько, — терпляче промовив я. — Не хочете мені сказати, хто прислав вас зараз?
— Та навіть краще. Вас запрошують на зустріч із Самим, — побачивши вираз мого обличчя, вона кивнула. — Так, Рей хоче з вами поговорити. Як і попереднього разу, тільки тепер поїздка добровільна. Здається, примус не надто добре на вас діє.
— А Кадмін? Він теж бере в цьому участь?
Трепп втягнула повітря крізь зуби.
— Кадмін, ну… Кадмін зараз дещо не на часі. Насправді він трохи зганьбився. Але я думаю, що з цього приводу ми теж можемо домовитися. Крім цього, я зараз, узагалі-то, не можу вам майже нічого сказати, — вона скоса позирнула на Саллівана, який встиг вмоститися зручніше і слухав. — Нам краще піти деінде.