— Гаразд, — я кивнув. — Я піду за вами. Але, перш ніж піти, встановімо пару основних правил. Перше: ніякого віртуалу.
— Тут я вас випередила, — Трепп допила чай і почала вставати з-за столу. — За вказівками я маю доправити вас безпосередньо до Рея. Фізично.
Я поклав долоню їй на руку, і вона раптово застигла.
— Друге: жодних сюрпризів. Кажіть мені, що саме станеться, задовго до того, як це станеться. Як буде щось несподіване, ви, цілком імовірно, знову засмутите свого сенсея.
— Гаразд. Жодних сюрпризів, — Трепп дещо вимушено всміхнулася, і я здогадався, що вона не звикла, щоб її хапали за руку. — Ми вийдемо звідсіля і зловимо таксі. Це вас влаштовує?
— Аби тільки воно було порожнє, — я відпустив її руку, і вона знову заворушилася — плавно випрямилася, досі тримаючи руки подалі від тулуба. Сягнув у кишеню й кинув Салліванові парочку пластикових банкнот. — Сиди тут. Якщо я побачу, як твоя пика визирає з дверей, перш ніж ми поїдемо, зроблю в ній дірку. За чай плачу я.
Коли я попрямував за Трепп до дверей, прийшов офіціант із Саллівановою чашкою та великим білим носовичком, мабуть, для розбитої губи коменданта. Милий хлопчина. Він мало не зашпортався, намагаючись не потрапляти мені під ноги, і подивився на мене з огидою та захватом водночас. Після крижаної люті, що напала на мене перед цим, я співчував йому так, що він і уявити собі не міг.
Молодики в шовкових костюмах провели нас незмигними зміїними поглядами.
Надворі ще лив дощ. Я підняв комір і побачив, як Трепп витягнула транспортний пейджер і невимушено помахала ним туди-сюди над головою.
— Хвилинку, — сказала вона і з цікавістю глянула на мене скоса. — Знаєте, кому належить той заклад?
— Здогадався.
Вона хитнула головою.
— Локшинова перекусна тріад. Офігезне місце для допиту. Чи ви просто любите жити з ризиком?
Я знизав плечима.
— Там, звідки я родом, злочинці не встряють у чужі суперечки. Загалом вони — народ боязкий. Втручання з боку добропорядного громадянина значно ймовірніше.
— Тут усе інакше. Більшість тутешніх добропорядних громадян надто вже добропорядні, щоби влізти в бійку на боці якогось незнайомця. На їхню думку, для цього існує поліція. Ви ж зі Світу Гарлана, так?
— Так.
— Тоді, може, річ у квеллізмі. Не думаєте?
— Можливо.
На пейджер відреагувало автотаксі, поволі опустившись крізь дощову завісу. Трепп стала біля відкритого люка, відступивши вбік, та іронічно продемонструвала, що відсік за ним порожній. Я нещиро всміхнувся.
— Після вас.
— Влаштовуйтеся.
Вона залізла всередину й посунулася, пропускаючи мене. Я відкинувся назад на сидінні навпроти неї і став стежити за її руками. Побачивши, куди я дивлюся, вона всміхнулася й розкинула руки, наче розп’ята, на спинці сидіння. Люк опустився; з нього рясно полився дощ.
— Вас вітає сервіс «Урблайн», — м’яко промовило таксі. — Будь ласка, назвіть пункт призначення.
— Аеропорт, — сказала Трепп, відкинувшись назад на сидінні й дивлячись, як на це відреагую я. — Термінал для приватних перевізників.
Таксі піднялося. Я поглянув на дощ у вікні за спиною в Трепп.
— Отже, поїздка неблизька, — беземоційно сказав я.
Вона знову поклала руки вперед, тримаючи їх долонями догори.
— Що ж, ми вирішили, що у віртуал ви не підете, тож тепер нам доведеться йти важчим шляхом. Суборбітальний переліт. Близько трьох годин.
— Суборбітальний? — я глибоко вдихнув і злегка торкнувся «Філіпса» в кобурі. — Знаєте, я дуже засмучуся, якщо хтось попросить мене перевірити цю зброю, перш ніж ми полетимо.
— Так, про це ми теж здогадалися. Розслабтеся, Ковачу, ви ж чули, як я сказала: приватний термінал. Це спеціальний переліт, лише для вас. Як хочете, можете, блін, хоч тактичну ядерну бомбу з собою повезти. Гаразд?
— Куди ми їдемо, Трепп?
Вона всміхнулася і сказала:
— До Європи.
Розділ двадцять п'ятий
Хоч де в Європі ми приземлилися, погода там була краща. Ми вийшли з тупоносої суборбіталки без вікон, що стояла на злітно-посадковій смузі з гартованого скла, і пройшли до будівлі терміналу під блискучим сонцем, яке буквально тиснуло мені на тіло навіть крізь куртку. Небо вгорі від краю до краю було невблаганно синє, а повітря здавалося жорстким і сухим. Якщо вірити пілотській звірці часу, день ще був у розпалі. Я скинув із себе куртку.