— На нас має чекати лімузин, — кинула через плече Трепп.
Ми без жодних формальностей пройшли у термінал і перетнули зону з мікрокліматом, у якій до масивної скляної стелі простягалися пальми та інші, не такі впізнавані тропічні рослини. Зі спринклерних систем сіяв дрібний дощ, завдяки якому повітря здавалося приємно вологим після сухості надворі. Вздовж доріжок, вимощених між деревами, на диво органічно вживалися крикливі дітлахи і старенькі, що сиділи й куняли на лавах з кутого заліза. Середнє покоління зібралося компаніями біля яток з кавою, перемовлялося з більшою кількістю жестів, ніж я бачив у Бей-Сіті, і ніби не думали про чинники часу та графіку, що керують більшістю аеровокзалів.
Я пересунув куртку на плечі, щоб якнайкраще прикрити зброю, і пішов слідом за Трепп до дерев. Ішов я недостатньо швидко, щоб вийти з поля зору двох охоронців, які стояли під пальмою неподалік, чи маленької дівчинки, що човгала навшпиньках до нас уздовж доріжки. Коли охоронці напружилися, Трепп подала їм знак, і вони, кивнувши, повернулися до колишньої розслабленої пози. Вочевидячки, на нас чекали. Обдурити маленьку дівчинку було не так легко: вона дивилася на мене великими очима, поки я не склав із пальців пістолет і не застрелив її з гучними звуковими ефектами. Тоді вона показала зуби в широчезній усмішці та сховалася за найближчою лавою. Я чув, як вона стріляє мені у спину, до кінця доріжки.
Коли ми вийшли надвір, Трепп провела мене повз юрбу таксі до непримітного чорного катера, що стояв у зоні заборони на паркування. Ми залізли в кондиціонерну прохолоду та сіли у блідо-сірі автоформові крісла.
— Десять хвилин, — пообіцяла вона, коли ми здійнялися в повітря. — Як вам мікроклімат?
— Дуже непогано.
— Такі є по всьому аеропорту. Вихідними люди приїздять сюди з центру на день. Дивовижа, еге ж?
Я гмикнув і визирнув з вікна, тим часом як ми летіли, накренившись, над завитками житлових масивів великого міста. Далі була запорошена рівнина, що простягалася до обрію, та майже болюча небесна блакить. Ліворуч я бачив, як здіймаються гори.
Трепп неначе здогадалася про моє небажання говорити й зайнялася телефонним штекером, який підключила собі за вухом у іронічну підвіску. Ще один внутрішній чип. Почавши дзвінок, вона заплющила очі, а в мене з’явилося дивне відчуття самотності, яке буває, колись хтось користується чимось подібним.
Самотність була мені до душі.
Насправді ж я більшу частину подорожі був для Трепп кепським попутником. У каюті субкорабля я вперто тримався відсторонено попри явний інтерес Трепп до моєї історії. Врешті-решт вона облишила спроби витягнути з мене історії про Світ Гарлана та Корпус і натомість спробувала навчити мене парочки карткових ігор, які знала. Я відповів на це взаємністю, підкорюючись якійсь подобі культурної ввічливості, але двоє — не найкраща компанія для гри в карти, та й нікому з нас цього не хотілося. Ми обоє приземлилися в Європі мовчки, гортаючи власні добірки з медіастеку літака. Хоча Трепп це, судячи з усього, не бентежило, мені важко було забути обставини нашої останньої спільної мандрівки.
Під нами рівнина поступилася місцем дедалі зеленішим височинам, а далі з’явилася долина, в якій лісисті кручі неначе змикалися довкола чогось рукотворного. Коли ми йшли на посадку, Трепп відключилася, ворухнувши повіками; цей порух означав, що вона не стала спершу відключати чипові синапси. Більшість виробників наполегливо радять цього не робити, але, можливо, вона хизувалася. Я цього майже не помітив. Здебільшого мою увагу поглинуло те, біля чого ми сідали.
Це був величезний кам’яний хрест, більший за всі досі мною бачені, і вицвілий від часу. Коли катер поступово опустився до його основи, а тоді — ще далі, я зрозумів: будівничі цього пам’ятника поставили його на величезну центральну підпірку з каменю, завдяки чому він скидався на гігантський палаш, встромлений у землю якимось богом-воїтелем на пенсії. Це цілком відповідало розмірам довколишніх гір — здавалося, ніби його не могла там поставити жодна людська сила. Ступінчасті кам’яні тераси та допоміжні будівлі під підпіркою, які теж відзначалися монументальними розмірами, практично губилися в тіні цього артефакта.
Трепп стежила за мною з блиском в очах.
Лімузин зупинився на одному з кам’яних обширів, і я виліз назовні, кліпаючи від сонця на хрест.
— Це належить католикам? — припустив я.
— Колись належало, — Трепп попрямувала до височезних сталевих дверей у скелі попереду. — Коли було нове. Зараз це приватна власність.