— Ковачу, Ковачу, — вона засміялася з явним дрожем у голосі, наче борючись із сильним бажанням запхати мені в очниці великі пальці. — Ти хоч уявляєш собі, що відбувається на вулицях будь-якого земного міста, якщо я починаю когось шукати? Уявляєш, як легко було б розправитися з тобою тут і тепер?
Я демонстративно затягнувся цигаркою і дмухнув на неї димом.
— Як сказала твоя віддана помічниця Трепп менш ніж десять хвилин тому, навіщо везти мене сюди, просто щоб зі мною розправитися? Ти від мене чогось хочеш. То чого саме?
Вона важко вдихнула крізь ніс. Її обличчя стало трохи спокійнішим, і вона відступила на пару кроків, відходячи від конфронтації.
— Правильно кажеш, Ковачу. Я хочу, щоб ти був живий. Якщо ти зараз щезнеш, Банкрофт не так це зрозуміє.
— Або так, — я байдужо почовгав по вигравіруваних літерах на камені під ногами. — Це ти його спалила?
— Ні, — здається, Кавахару це звеселило. — Він сам себе вбив.
— Авжеж.
— Ковачу, віриш ти в це чи ні, для мене несуттєво. Від тебе я хочу завершення розслідування. Охайного завершення.
— І як мені, на твою думку, його добитися?
— Мені байдуже. Вигадай що-небудь. Ти ж усе-таки Посланець. Переконай його. Скажи, що вважаєш вердикт поліції правильним. За потреби знайди винного, — нещира усмішка. — Себе я до цієї категорії не включаю.
— Якщо ти його не вбивала, якщо він сам спалив собі голову, то чому тебе має обходити, що станеться? Який у тебе тут інтерес?
— Це тут не обговорюється.
Я повільно кивнув.
— І що мені буде за це охайне завершення?
— Окрім ста тисяч доларів? — Кавахара глузливо схилила голову набік. — Ну, як я розумію, інші сторони звернулися до тебе з дуже щедрою пропозицією розважального характеру. А я, своєю чергою, всіма можливими способами оберігатиму тебе від Кадміна.
Я опустив погляд на літери під ногами й обдумав це — поступово, ланка за ланкою.
— Франсіско Франко, — промовила Кавахара, помилково вирішивши, що я подивився туди з зосередженим інтересом. — Дрібний тиран стародавніх часів. Він побудував це місце.
— Трепп сказала, що воно належало католикам.
Кавахара знизала плечима.
— Дрібний тиран, що страждав на маячення релігії. Католики добре ладнають з тиранією. Це в їхній культурі.
Я з позірною невимушеністю роззирнувся довкола в пошуках робосистем безпеки.
— Так, схоже на те. Тож дозволь мені уточнити. Ти хочеш, щоб я нав’язав Банкрофтові брехню, а ти за це відкличеш Кадміна, якого сама на мене й напустила. Такі твої умови?
— Умови, як ти висловився, такі.
Я востаннє наповнив легені димом, посмакував його і видихнув.
— Можеш іти в сраку, Кавахаро, — я кинув цигарку на оздоблений гравіруванням камінь і розтоптав підбором. — Я ризикну з Кадміним і повідомлю Банкрофта, що його, ймовірно, вбила ти. Отже. Тепер ти передумаєш і вже не даси мені жити?
Мої руки вільно висіли по боках і аж сіпалися від бажання відчути грубу ткану вагу пістолетних руків’їв. Я зібрався прострелити Кавахарі горло на рівні пам’яті трьома патронами з «Немекса», а тоді всунути пістолет собі до рота й підірвати власну пам’ять. Кавахара все одно майже точно користувалася віддаленим зберіганням, але хрін з ним: треба ж десь показати свою позицію. А вічно тікати від бажання померти неможливо.
Могло б бути й гірше. Міг би бути Інненін.
Кавахара скрушно захитала головою. Вона всміхалася.
— Ковач завжди однаковий. Весь зі слів гучних і геть безглуздий. Романтичний нігілізм. Невже ти нічого не навчився з часів Нового Пекіна?
— «Деякі арени такі розтлінні, що виступати там чисто можна лише по-нігілістськи».
— О, це Квелла, так? У мене був Шекспір, та я все ж не думаю, що колоніальна культура копає так далеко. Правильно? — вона досі всміхалася й трималася як гімнастка з Театру абсолютного тіла, готова розпочати свій виступ. Якусь мить я відчував майже галюцинаторну впевненість у тому, що вона пуститься в невеликий танок, поставлений під джанк-ритмову музику з динаміків, схованих у куполі над нами.
— Такеші, звідки ти взяв, що все можна вирішити з такою грубою простотою? Певно, таки не від посланців? Може, від новопештських банд? Із батькових побоїв у дитинстві? Ти справді думав, що я дозволю тобі керувати своєю рукою? Справді думав, що я прийшла б на перемовини з порожніми руками? Подумай над цим. Ти мене знаєш. Ти справді вважав, що це буде так просто?
У мені закипіла нейрохімія. Я притлумив її, повиснувши на цій миті, як парашутист, що затримався у стрибковому люці.