— Цей заклад називається «Всяке тіло погибне», — перекричала шум Трепп, коли ми пропихалися крізь натовп. Вона показала на дівчину, а тоді — на персні з чорного скла в неї на пальцях. — Ось що надихнуло мене на ці персні. Шикарний ефект, еге ж?
Я швидко взяв випивку.
«Людський рід тисячоліттями мріяв про рай і пекло. Про нескінченну насолоду або біль, не зменшувані та не обмежувані рамками життя чи смерті. Тепер ці фантазії можуть існувати завдяки віртуальному форматуванню. Потрібен лише промисловий електрогенератор. Ми воістину створили пекло — і рай — на землі.»
— Звучить дещо пафосно, як прощання Енджін Чандри з народом перед відльотом, — прокричала Трепп. — Але я тебе розумію.
Вочевидячки, я також промовляв слова, що крутилися у моїй голові. Якщо це була цитата, то я не знав, звідки. Це точно був не квеллізм: вона б дала ляпаса будь-кому, хто став би таке декламувати.
— Річ у тому, — досі кричала Трепп, — що в тебе є десять днів.
Реальність хилиться, стікає вбік краплями полум’яного світла. Музика. Рух і сміх. Вінце келиха під моїми зубами. Тепле стегно, що притиснулося до мого стегна і, як мені думається, належить Трепп; але, коли я повертаюся, мені широко всміхається інша жінка, з довгим чорним волоссям і малиновими губами. Її відверто закличний погляд неясно нагадує мені про дещо недавно побачене…
Вулична сцена:
Обабіч висіли ярусами балкони, на тротуари з незчисленних крихітних барів вихлюпувалися язики світла та звуку, а сама вулиця була заповнена людьми. Я йшов поряд із жінкою, яку вбив минулого тижня, і намагався підтримати розмову про котів.
Я щось забув. Щось невизначене.
Щось важли…
— Бляха, та не можеш ти в таке вірити, — вибухнула Трепп. А може, втовкмачила мені в голову тієї миті, коли я вже майже визначив, що…
Вона робила це навмисно? Я навіть не міг згадати, у чому саме щодо котів був так твердо переконаний секунду тому.
Десь танцювали.
Знову мет, введений в очі на розі вулиці, коли ми сперлися на стіну. Хтось пройшов повз нас, гукнув нам щось. Я кліпнув і спробував подивитися.
— Блін, та постій спокійно!
— Що вона сказала?
Трепп, зосереджено насупившись, ізнову підняла мені повіки.
— Назвала нас обох прекрасними. Срана наркоманка, мабуть, хоче чогось на дурничку.
У туалеті з дерев’яними панелями невідомо де я витріщався в розтрощене дзеркало на своє поточне обличчя так, ніби воно скоїло злочин проти мене. Або так, ніби я чекав, коли з-за зшитого обличчя з’явиться хтось інший. Руками я вчепився у брудний металевий умивальник унизу, а епоксидні смуги, якими його прикріпили до стіни, потріскували під моєю вагою, поступово відриваючись.
Я гадки не мав, як довго там пробув.
Я гадки не мав, де це. І у скількох «де» ми вже побували за ніч.
Здавалося, ніщо з цього не має значення, тому що…
Дзеркалу не підходила рама: у пластикові краї, що сяк-так утримували зіркоподібну серединку на місці, впивалися гострі зазублини.
Забагато країв, пробурчав я собі під носа. Тут, блін, усе не тримається купи.
Ці слова здавалися важливими, як випадковий ритм і рима у звичайному мовленні. Я не думав, що коли-небудь зможу полагодити це дзеркало. Я поріжу собі пальці на шматки, просто намагаючись це зробити. Пішло воно у сраку.
Я покинув Райкерове обличчя у дзеркалі та, хитаючись, повернувся до заваленого свічками столу, за яким Трепп попахкувала видовженою люлькою зі слонової кістки.
— Мікі Нозава? Ти серйозно?
— Бляха, так, — енергійно кивнула Трепп. — «Кулак флоту», правильно? Бачила його рази з чотири, не менше. Нью-Йоркські експерія-мережі беруть купу імпорту з колоній. Він входить у моду. Той момент, коли він вирубає гарпунника ударом ногою в польоті. Те, як він робить отой граний удар, відчувається до нутра кісток. Краса. Поезія в русі. Слухай, ти знаєш, що він, як був молодший, трохи знімався в голопорно?
— Фігня. Мікі Нозава ніколи не знімався в порно. Йому це не треба було.
— А хто що казав про «треба»? Ота парочка ціпоньок, з якими він грався… Я б сама з ними погралася задарма.
— Фіг-ня.
— Богом клянуся. Отой чохол із якимось європейським носом і очима, той, у якому він був на тому розтрощеному катері. Реально рання творчість.
Був бар, у якому стіни та стеля обвішані абсурдними гібридами музичних інструментів, а полиці за стійкою заставлені старовинними пляшками, вигадливими статуетками та іншим, безіменним сміттям. Рівень шуму там був порівняно низький, а я пив напій, який, судячи зі смаку, не завдавав моєму організму надто великої шкоди. У повітрі відчувався легкий запах мускусу, а на столиках стояли маленькі таці з солодощами.