— Нахіба ти це робиш?
— Що саме? — Трепп осоловіло замотала головою. — Тримаю котів? Я люблю ко…
— Працюєш на грану Кавахару. Вона ж не людина, а сучий вишкребок, всрата метівська піська, не варта шлаку від пам’яті, чому ти…
Трепп схопила руку, якою я розмахував, і мені на мить здалося, що зараз бути насильству. Спроквола пробудилася нейрохімія.
Натомість Трепп узяла мене за руку й ніжно поклала її собі на плечі, наблизивши моє обличчя до свого. По-совиному кліпнула на мене.
— Послухай.
Запала досить довга тиша. Я слухав, тим часом як Трепп зосереджено насупилася, зробила добрячий ковток зі свого келиха і з утрированою обережністю поставила його. Насварилася на мене пальцем і нечітко вимовила:
— Не суди, щоб і тебе не судили.
Інша вулиця, що поступово спускалася. Ходити несподівано стало легше.
Вгорі рясніли зорі, які я не споглядав так чітко протягом усього тижня в Бей-Сіті. Побачивши їх, я незграбно зупинився — став шукати Рогатого Коня.
Тут щось… не так.
Щось чуже. Жодного знайомого мені малюнка. На внутрішньому боці рук у мене виступив холодний піт, і раптом ці чіткі вогненні крапки стали схожими на армаду з Зовнішнього Світу, що збирається для планетарного бомбардування. Марсіяни повернулися. Мені здалося, що я бачу, як вони неквапом долають вузенький кавалок неба над нами…
— Ого, — Трепп, сміючись, підхопила мене, перш ніж я впав. — Чого ти там шукаєш, конику?
Не моє небо.
Справи дедалі гірші.
В іншому туалеті, з яскравим до болю освітленням, я намагаюся запхати до носа трохи даного Трепп порошку. Носові проходи в мене вже зсохлися, і він усе випадає назад, неначе з цього тіла вже однозначно досить. У кабінці позаду мене хтось змиває, і я позираю у велике дзеркало.
З кабінки виходить Джиммі де Сото в перемазаній інненінським багном польовій формі. У жорсткому освітленні вбиральні його обличчя має особливо кепський вигляд.
— Усе гаразд, друзяко?
— Та не дуже, — я чухаю зсередини носа, в якому неначе починається запалення. — А в тебе?
Він змахує рукою — мовляв, гріх скаржитись — і переходить уперед у дзеркалі, щоби стати біля мене. Коли він нахиляється над умивальником, зі світлочутливого крана фонтаном б’є вода, і він починає мити руки. З його шкіри злізають грязюка та кров, утворюючи густий суп, який виливається у крихітний вихор зливного отвору. Я відчуваю його масивне тіло біля свого плеча, але його єдине око прип’яло мене до образу у дзеркалі, і я чи то не можу, чи то не хочу повернутися.
— Це сон?
Він знизує плечима і продовжує терти собі руки.
— Це межа, — каже він.
— Межа чого?
— Всього, — вираз його обличчя натякає на те, що це вже точно очевидно.
— Я думав, ти з’являєшся лише у моїх снах, — кажу я і спокійно позираю на його руки. З ними щось не так: хоч скільки бруду стирає Джиммі, під ним знаходиться ще більше. Умивальник ним уже заляпаний.
— Що ж, друзяко, можна й так сказати. Сни, високостресові галюцинації або просто отаке ламання собі голови. Це все межа, розумієш? Тріщини з боків реальності. Місце, де опиняються такі дурні покидьки, як я.
— Джиммі, ти мертвий. Я вже майже втомився тобі це казати.
— Нє-а, — він хитає головою. — Але, щоб дістатися мене, ти маєш лізти просто в ті тріщини.
Суп із крові та бруду в умивальнику рідшає, і я раптом усвідомлюю: коли зникне він, зникне й Джиммі.
— Ти маєш на увазі…
Він сумовито хитає головою.
— Блін, це надто складно, щоб розбиратися зараз. Ти думаєш, ніби ми контролюємо реальність, лише тому що ми можемо потроху її фіксувати. Вона — це щось більше, друзяко. Щось більше.
— Джиммі, — я безпорадно змахую рукою, — якого ж хріна мені робити?
Він відступає від умивальника, і на мене сліпучо вишкірюється його понівечене обличчя.
— Вірусне ураження, — чітко каже він. Згадуючи, як пронісся плацдармом мій власний крик, я холону. — Пригадуєш ту фігню, так?