Із люка на задній палубі вилилося світло, і Ортеґа, висунувшись, покликала мене вниз із посадкового майданчика. Міцно вчепившись пальцями в огорожу через хитання судна, я пробрався коротенькими сходами з одного боку майданчика, а тоді пройшов задньою палубою до люка. Кораблем проносилися вихорці мжички, женучи мене вперед проти моєї волі. З відкритого підсвітленого люка я побачив інші, крутіші сходи та пробрався крізь вузький тамбур у відкрите тепло. У мене над головою з гудінням плавно зачинився люк.
— Де тебе чорти носили?! — гарикнула Ортеґа.
Я швиденько вимокав трохи води з волосся й роззирнувся довкола. Якщо це була плавуча домівка багатія, то цього багатія вже давно не було вдома. По боках приміщення, в яке я спустився, стояли меблі, накриті напівпрозорим пластиком, а полиці маленького бару в ніші були порожні. Усі люки на вікнах були задраєні. За відчиненими дверями на обох кінцях приміщення було щось схоже на такі ж покинуті приміщення.
Тим не менше, від яхти аж смерділо багатством, яке її породило. Стільці та столи під пластиком були з темного полірованого дерева, так само, як і панелі перегородок і дверей, а на навощених дошках у мене під ногами лежали килимки. Решта декору відзначалася такою ж похмурістю, а на стінках перегородок висіло щось схоже на оригінальні твори мистецтва. Один твір емпатистської школи, кістляві руїни марсіянської верфі на заході сонця, та абстрактна картина, зрозуміти яку мені не дозволяв культурний багаж.
Посеред усього цього стояла скуйовджена й насуплена Ортеґа в кімоно з шовку-сирцю — як я вирішив, витягнутому з якоїсь шафи на борту.
— Це довга історія, — я пройшов повз неї, щоб подивитися на найближчі двері. — Якщо кубрик відчинений, мені б не завадило випити кави.
Спальня. Велике овальне ліжко, поставлене серед зроблених із не найкращим смаком дзеркал; ковдра з нього була зіжмакана й відкинута вбік у поспіху. Коли я попрямував до інших дверей, вона дала мені ляпаса.
Я хитнувся вбік. Удар був не такий сильний, як той, яким я нагородив Саллівана у локшинній перекусній, але завдано його було в положенні, з якого можна було значно краще замахнутись, а ще треба було протистояти крену палуби. Коктейль із похмілля та знеболювальних мені не допоміг. Я мало не впав. Незграбно повернувши собі рівновагу, я підняв руку до щоки й витріщився на Ортеґу, яка гнівно дивилася на мене, тим часом як на вилицях у неї палахкотіли дві рум’яні плями.
— Послухай, вибач, якщо я тебе розбудив, але…
— Ах ти гівнюк, — зашипіла вона на мене. — Брехливий гівнюк.
— Я не впевнений, що…
— Ковачу, мені, бляха, треба було тебе заарештувати. Треба було, бляха, запхати тебе у стек за те, що ти наробив.
Мені почав уриватися терпець.
— Що наробив? Ортеґо, опануй уже, блін, себе і розкажи мені, що відбувається.
— Сьогодні ми здійснили доступ до пам’яті «Гендрікса», — холодно промовила Ортеґа. — Попередній ордер було надано опівдні. Усе за останній тиждень. Я це переглядала.
Імпульсивний, дратівний гнів у мені зник, коли ці слова вийшли з її вуст. Вона неначе вилила мені на голову відро морської води.
— Йой.
— Так, там було небагато, — Ортеґа відвернулася, обіймаючи себе за прикриті кімоно плечі, та пройшла повз мене до недосліджених дверей. — Наразі ти єдиний його гість. Тож там був лише ти. Та твої відвідувачі.
Я пройшов слідом за нею у другу, вистелену килимом кімнату, де дві сходинки донизу вели до вузької втопленої галереї, з одного боку відділеної низькою перегородкою з дерев’яними панелями. Біля інших стін стояли меблі, так само накриті, як і в першій кімнаті, за винятком віддаленого кутка, де від пластикового покриття звільнили відеоекран метр на метр і супутні приймально-відтворювальні модулі. Перед екраном був поставлений один стілець із прямою спинкою, а на екрані застигло чудово впізнаване зображення обличчя Еліаса Райкера, що ховалося між широко розведеними стегнами Міріам Банкрофт.
— На стільці є пульт дистанційного керування, — промовила Ортеґа, яка й собі відійшла на чималу психологічну дистанцію. — Може, подивишся дещицю, поки я заварюватиму тобі каву? Освіжи це в пам’яті. Тоді можеш дещо пояснити.
Вона зникла на камбузі, не залишаючи мені можливості відповісти. Я підійшов до застиглого відеоекрана, відчуваючи, як у мене всередині все потроху пливе: це зображення пробудило спогади з присмаком Злиття-Дев’ять. У безсонному, безладному вирі останніх днів я практично забув Міріам Банкрофт, але тепер вона повернулася до мене власною персоною, непереборна та п’янка, достоту як тієї ночі. Також я забув слова Родріґо Баутісти про те, що вони вже майже завершили правові суперечки з юристами «Гендрікса».