— Я казала собі, — пробурчала вона, — що це — божевілля. Це ж було лише тіло, сам розумієш.
— Це стосується більшості речей. Свідоме мислення мало пов’язане з цим ділом. Якщо вірити психологам, воно мало пов’язане з тим, як ми проживаємо життя, та й усе. Трохи раціоналізації, здебільшого стосовно минулого. Все решту тонко налаштовують гормональні імпульси, генетично закладені інстинкти та феромони. Сумно, але це так.
Вона провела пальцем по контуру мого обличчя.
— Я не думаю, що це сумно. Сумно те, що ми зробили з рештою свого «я».
— Крістін Ортеґа, — я взяв її за палець і злегка його стиснув. — Ти, блін, справжнісінька луддитка. Ну ради Бога, як ти пішла працювати в цю сферу?
Вона ще раз знизала плечима.
— Поліційна родина. Батько був копом. Бабуся була копом. Сам знаєш, як воно буває.
— Не з власного досвіду.
— Ні, — вона мляво витягнула довгу ногу до дзеркальної стелі. — Мабуть, ні.
Я простягнув руку над рівниною її живота і ковзнув рукою вздовж стегна до коліна, обережно пересунув її й торкнувся вустами у ніжному поцілунку поголеної смуги лобкового волосся там, де воно спускалося в розколину. Вона ледь помітно опиралася, можливо, думаючи про екран в іншій каюті, а може, через те, що з її тіла витікали наші перемішані соки, а тоді піддалася й розсунулася піді мною. Я закинув друге її стегно собі на плече й занурив обличчя в неї.
Цього разу вона кінчила з дедалі гучнішими криками, які щоразу затримувала в горлі з потужними скороченнями м’язів унизу живота, тим часом як усе її тіло ковзало по ліжку, а її стегна смикалися вгору, втискаючи мені в рот м’яку плоть. Якоїсь миті вона тихо заговорила іспанською; тональність мови розпалила моє збудження, і, коли вона нарешті завмерла, я спромігся ковзнути вгору та ввійти просто в неї, взявши її під руки та зануривши язика їй до рота в першому нашому поцілунку, відколи ми дісталися ліжка.
Ми рухалися поволі, намагаючись відтворити ритм моря зовні та сміх наших перших обіймів. Здавалося, це тривало довго, нам вистачило часу на розмови — від млявого бурмотіння до захоплених теревенів, — на зміни пози та м’які покусування, на потиски рук; і весь цей час я почувався вщерть наповненим — так, що аж очі боліли. Саме цей нестерпний тиск і змусив мене нарешті розслабитись і кінчити в неї, відчуваючи, як вона користується останніми секундами моєї майже зниклої твердості, щоб і собі затремтіти на піку.
«У Корпусі посланців беруть те, що дають, — сказала Вірджинія Відаура десь у коридорах моєї пам’яті. — І часом цього має бути досить».
Коли ми закінчили вдруге, вага останньої доби звалилася на мене, наче один з важких килимів у іншій каюті, і з дедалі сильнішого тепла під ним поступово вислизнула свідомість. Наостанок я чітко відчув, як довге тіло біля мене змінює положення, притиснувши груди до моєї спини, мене огортає рука і з якоюсь дивною приємністю зчеплюються наші ноги — мої ноги в її ногах, наче руки. Мої мисленнєві процеси сповільнювалися.
Те, що дають. Часом. Досить.
Розділ двадцять восьмий
Коли я прокинувся, вона вже зникла.
З кількох незадраєних ілюмінаторів у каюту проникало сонячне світло. Судно майже перестало гойдатись, але хитавиці все одно вистачало, щоб я бачив то блакитне небо з горизонтальними клаптиками хмар, то відносно спокійне море під ним. Хтось десь заварював каву та смажив копчене м’ясо. Якийсь час я лежав нерухомо, підбираючи розкидану одіж свого розуму й намагаючись зібрати з неї якийсь пристойний костюм. Що сказати Ортезі? Скільки саме і в якому ключі? Мляво, наче виловлена з болота, нагадала про себе обробка посланця. Я дозволив їй перекинутись і потонути, занурившись у плями від сонячних променів на постільній білизні біля моєї голови.
Мене привів до тями дзенькіт склянок із дверей. Ортеґа стояла на порозі у футболці з написом «НІ РЕЗОЛЮЦІЇ 653», де «НІ» було стильно перекреслено червоним хрестиком і виправлено на рішуче «ТАК» того ж кольору. Колони її оголених ніг губилися під футболкою так, ніби всередині вони могли нескінченно тягнутися далі. У руках вона тримала велику тацю зі сніданком на всю поліційну інструктажну. Побачивши, що я не сплю, вона змахнула з очей волосся і криво всміхнулася.
Отже, я їй усе розповів.
— То що ти робитимеш?
Я знизав плечима й поглянув над водою, примруживши очі через яскраве світло. Океан тут здавався пласкішим, задумливішим, ніж на Світі Гарлана. На палубі усвідомлювалася його безмежність, а яхта раптом перетворювалася на дитячу іграшку.