— Я робитиму те, чого хоче Кавахара. Чого хоче Міріам Банкрофт. Чого хочеш ти. Чого, блін, явно хочуть усі. Я вб’ю цю справу.
— Думаєш, це Кавахара спалила Банкрофта?
— Цілком можливо. Або ж вона прикриває того, хто це зробив. Це вже не має значення. У неї Сара, і це — все, що тепер має значення.
— Ми б могли висунути їй звинувачення у викраденні. За утримання оцифровано! особи дають…
— Так, від п’ятдесяти до ста, — злегка всміхнувся я. — Я ж слухав минулої ночі. Але вона не стане зберігати її безпосередньо, це буде якась залежна особа.
— Ми можемо дістати ордери, що…
— Крістін, вона ж сраний мет. Вона відіб’ється від усього цього, не напружуючись. Хай там як, проблема тут не в цьому. Щойно я виступлю проти неї, вона запхає Сару в віртуал. Як довго чекають на схвалення ваші далекосяжні ордери?
— Пару днів, якщо їх видає ООН, — із цими словами на лице Ортеґи опустилася тінь. Ортеґа сперлася на огорожу і подивилася вниз.
— Отож-бо. У віртуалі це — понад півроку. Сара не Посланець, ніякої обробки вона не пройшла. Те, що Кавахара може зробити з нею за вісім-дев’ять віртуальних місяців, перетворило 6 нормальну психіку на місиво. Поки ми її витягнули б, вона б уже стала буйною божевільною. Якби ми її витягнули, і я все одно, блін, навіть думати не збираюся про те, щоб хоч на одну секунду піддати її…
— Гаразд, — Ортеґа поклала руку мені на плече. — Гаразд. Вибач.
Я злегка здригнувся, чи то від морського вітру, чи то від думки про віртуальні застінки Кавахари — хтозна.
— Забудь.
— Я коп. Пошук способів розправитися з поганцями у моїй природі. Ось і все.
Я підняв погляд і безрадісно їй усміхнувся.
— Я посланець. Пошук способів вирвати Кавахарі горлянку в моїй природі. Я шукав ці способи. Таких нема.
Вона відповіла мені усмішкою — вимушеною, з ноткою невизначеності, що, як я знав, рано чи пізно до нас добереться.
— Послухай, Крістін. Я знайшов спосіб це зробити. Переконливо збрехати Банкрофтові та закрити справу. Це незаконно, дуже незаконно, але при цьому не постраждає жодна важлива людина. Мені не треба тобі про це розповідати. Якщо ти не хочеш знати.
Вона подумала над цим, оглядаючи воду біля яхти, так, ніби відповідь могла плавати там, не відстаючи від нас. Я повештався вздовж огорожі, щоб дати їй часу, захиливши голову, оглядаючи блакитну миску неба вгорі й думаючи про системи орбітального стеження. Посеред нескінченного на перший погляд океану, у високотехнологічному безпечному коконі яхти, легко було повірити, що від Кавахар і Банкрофтів цього світу можна сховатись, але такі схованки зникли багато століть тому.
«Якщо ви їм потрібні, — написала колись ще молода Квелла про правлячу еліту Світу Гарлана, — вони рано чи пізно підхоплять вас із планети, наче цікаві порошинки з марсіанського артефакта. Перетніть безодню між зорями, а вони, можливо, підуть за вами. Проведіть кілька століть у сховищі, і в момент перечохлення вони вже чекатимуть на вас, нещодавно клоновані. Вони такі, якими нам колись уявлялися боги, міфічні агенти долі, неуникні, тим часом як Смерть, нещасна старенька селянка-трудівниця, що зігнулася над своєю косою, такою вже не є. Бідолашна Смерть, нездатна дорівнятися до могутніх видозмінено-вутлецевих технологій збереження та видобутку даних, виставлених проти неї. Колись ми жили в страху перед її приходом. Тепер ми обурливо кокетуємо з її похмурою гідністю, а такі істоти не пускають її до себе навіть через чорний хід».
Я скривився. Порівняно з Кавахарою Смерть була слабкою противницею, на три поєдинки.
Я зупинився на носі судна і уп’явся поглядом в одну точку на обрії, поки Ортеґа не визначилася.
Припустімо, що ти в далекому минулому знаєш одну людину. Ви ділитеся чим-небудь, п’єте одне одного до дна. А тоді віддаляєтесь одне від одного, життя веде вас у різні боки, зв’язки між вами недостатньо міцні. А може, вас розлучають зовнішні обставини. Багато років по тому ти знову зустрічаєш цю людину, в тому ж чохлі, і ви знову через це проходите. Що вас приваблює? Чи та сама це людина? Вона, напевно, носить те саме ім’я, має приблизно ту саму зовнішність, але чи є вона такою самою? А якщо ні, то все, що змінилося, тоді є неважливим або другорядним? Люди змінюються, але як сильно? В дитинстві я вірив, що існує сутність людини, така собі ядерна особистість, довкола якої можуть розвиватись і змінюватися поверхневі чинники, не порушуючи цілісності людського «я». Згодом я почав розуміти, що це — помилка сприйняття, пов’язана з метафорами, якими ми звикли себе оточувати. Наші уявлення про особистість тепер стали щонайбільше скороминущим обрисом однієї з хвиль переді мною. Або, якщо сповільнити її до більш людської швидкості, обрисом піщаної дюни. Формою, що є реакцією на стимул. Вітер, гравітацію, виховання. Копіювання генів. Усе зазнає ерозії, усе змінюється. Єдиний спосіб це подолати — навічно піти у стек.