— Вони не знають, що я скоро приїду? — запитала вона.
— Ні, — коротко сказав я. Мені не хотілося обговорювати цю тему. — Контракт укладено між вами та західним підрозділом «ДжекСол». Ваших рідних він не стосується.
— Але ви влаштували мені зустріч із ними. Чому?
— Обожнюю родинні зустрічі.
Я вп’явся поглядом у потемнілу громаду розтрощеного авіаносця внизу, і ми мовчки сіли. Автолімузин розвернувся так, як того вимагали місцеві дорожні системи, та приземлився за пару сотень метрів на північ від агенції передачі даних «Елліотт». Ми плавно їхали прибережною дорогою під численними голограмами Аншани Саломан і бездоганно припаркувалися навпроти вузького фасаду. З-під дверей уже прибрали мертвий монітор, і вони були зачинені, але в офісі зі скляними стінами позаду горіло світло.
Ми вийшли й перейшли вулицю. Зачинені двері виявилися ще й замкненими. Айрін Елліотт нетерпляче загупала в них мідяною долонею, і в офісі позаду хтось мляво випрямився, не встаючи. За мить до місця передач підійшла постать, в якій можна було впізнати Віктора Елліотта, проминула стійку рецепції та попрямувала до нас. Його сиве волосся було брудне, а лице розпухло від сну. Він визирнув на нас розфокусованим поглядом, який я вже бачив у інфопацюків, які надто довго лазили по стеках. Контактний кайф.
— Хто ви в біса… — впізнавши мене, він зупинився. — Чого ти, бляха, хочеш, стрибунцю? І хто це така?
— Віку! — нове горло Айрін Елліотт, судячи зі звуку, зімкнулося на дев’ять десятих. — Віку, це я.
Якусь мить Елліоттові очі металися між моїм обличчям і тендітною азійкою поряд зі мною, а тоді його осінило, наче сліпуче світло, що вона сказала. Від цього осяяння він помітно здригнувся.
— Айрін? — прошепотів він.
— Так, це я, — прохрипіла вона у відповідь.
По її щоках струменіли сльози. Кілька секунд вони дивилися одне на одного крізь скло, а тоді Віктор Елліотт почав вовтузитися з замковим механізмом дверей, відпихаючи з дороги раму, і мідношкіра жінка повалилася через поріг у його обійми. Вони з’єдналися в обіймах, які, здавалося, неодмінно мали розтрощити крихкі кістки нового чохла. Я перевів погляд на ліхтарі, що стояли вздовж набережної.
Нарешті Айрін Елліотт згадала про мене. Відірвалася від чоловіка й розвернулася, змахуючи з обличчя сльози тильним боком однієї долоні та кліпаючи на мене ясними очима.
— Ви не можете…
— Звісно, — спокійно озвався я. — Я зачекаю в лімузині. Побачимося вранці.
Я перехопив спантеличений погляд Віктора Елліотта, тим часом як його дружина пропхала його всередину, весело кивнула йому й розвернулася до припаркованого лімузина та пляжу. Двері гучно зачинилися за мною. Я попорпався в кишенях і знайшов зім’яту пачку цигарок Ортеґи. Бредучи повз лімузин до залізної огорожі, я запалив один із зігнутих і сплющених циліндрів і, коли в мої легені проникнув дим, нарешті позбувся відчуття, ніби я щось зраджую. На пляжі примарним кордебалетом уздовж піску здіймалася хвиля. Я сперся на огорожу і став слухати білий шум хвиль, які розбивалися, думаючи, як я можу почуватися так спокійно, коли ще так багато не вирішено. Ортеґа так і не повернулася. Кадмін досі був на свободі. Сара досі була не викуплена, Кавахара досі тримала мене за яйця, а я досі не знав, чому було вбито Банкрофта.
І попри все це для цієї крихти тиші було місце.
«Беріть, що дають, і часом цього має бути досить.»
Мій погляд ковзнув за буруни. Океан позаду був чорний, таємничий і поступово зливався з ніччю майже біля берега. Важко було розгледіти навіть масивний силует перекинутого «Захисника вільної торгівлі». Я уявив собі, як Мері Лу Гінчлі летить униз і страхітливо б’ється об невблаганну воду, а тоді, зламана, прослизає під хвилі, щоб заховатися в засідці на морських хижаків. Як довго вона пробула там, перш ніж течії винесли те, що від неї залишилося, назад, до їй подібних? Як довго тримала її в себе темрява?
Мої думки безцільно скакали, а за амортизатор їм правило невизначене відчуття прийняття та благополуччя. Я уявив собі Банкрофтів старовинний телескоп, наведений на небеса та крихітні вогники, що були першими невпевненими кроками Землі за межі сонячної системи. Крихкими ковчегами, що несуть записані особистості мільйона піонерів і глибоко заморожені банки ембріонів, які, можливо, коли-небудь перечохлять їх на віддалених планетах, якщо обіцянка сяк-так зрозумілих марсіянських астрогаційних мап справдиться. Якщо ні, то вони дрейфуватимуть вічно, тому що всесвіт — це головно ніч і темний океан.