Здивувавшись власним роздумам, я зліз із огорожі й позирнув на голографічне обличчя над головою. Аншана Саломан володарювала над ніччю. Її примарний лик раз у раз поглядав на набережну, співчутливий, але не зацікавлений. Дивлячись на її зібране обличчя, легко було зрозуміти, чому Елізабет Елліотт так сильно хотіла досягти цих вершин. Я б віддав дуже багато за таку саму відсторонену зібраність. Я переключив увагу на вікна над закладом Елліотта. Там горіло світло, і в одному з них у мене на очах з’явився оголений жіночий силует. Я зітхнув, закинув бичок від своєї цигарки у водостік і сховався в лімузині. Хай Аншана стоїть на сторожі. Я навмання поклацав канали на розважальній платформі й дозволив бездумному потоку зображень і звуків одурманити мене до якогось напівсну. Ніч проходила довкола машини холодним туманом, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби я плину геть від вогнів оселі Елліоттів, до моря, порвавши швартови, і мене нічого не відділяє від обрію, на якому збирається буря…
Розбудив мене різкий стук у вікно. Я різко розвернувся і побачив, що надворі терпляче стоїть Трепп. Вона жестом попросила мене опустити вікно, а тоді нахилилася з широкою усмішкою.
— Кавахара щодо тебе мала рацію. Спати в машині, аби тільки в цього занурювана був секс. У тебе маячення священства, Ковачу.
— Стули пельку, Трепп, — роздратовано сказав я. — Котра година?
— Близько п’ятої, — вона скосила погляд уліво, звіряючись із чипом. — П’ята шістнадцять. Скоро світатиме.
Я насилу сів, відчуваючи на язиці присмак, що лишився від єдиної цигарки.
— Що ти тут робиш?
— Стережу тебе. Ми ж не хочемо, щоб Кадмін уколошкав тебе, поки ти ще не продав товар Банкрофтові, еге ж? Слухай, це що, «Шкідники»?
Я слідом за нею перевів погляд уперед, на розважальну платформу, яка досі показувала якийсь спортивний матч. Крихітні фігурки сновигали вперед-назад по сітчастому полю в супроводі ледь чутного коментарю. Коротке зіткнення двох гравців спровокувало радісні вигуки, подібні на комашиний писк. Мабуть, перш ніж заснути, я прикрутив звук. Вимкнувши платформу, я впевнився, що Трепп мала рацію. Ніч розрідилася до м’якого синього мороку, що наповзав на будівлі біля нас, наче пляма від відбілювача на темне тло.
— Значить, не фанатієш від них? — Трепп кивнула на екран. — Я колись не фанатіла, але це входить у звичку, якщо досить довго прожити у Нью-Йорку.
— Трепп, як ти в біса будеш мене стерегти, якщо ти засунула голову сюди й дивишся на екран?
Трепп кинула на мене ображений погляд і прибрала голову. Я виліз із лімузина й потягнувся на студеному повітрі. Вгорі досі сяяла Аншана Саломан, але світло над помешканням Елліотта не горіло.
— Вони полягали спати пару годин тому, — підказала Трепп. — Я подумала, що вони можуть тебе кинути, і перевірила, що там ззаду.
Я глянув на потемнілі вікна.
— Нащо їм мене кидати? Вона ж навіть не чула умов угоди.
— Ну, більшість людей, як правило, нервує, коли бере участь у правопорушенні, за яке стирають.
— Тільки не ця жінка, — відповів я й замислився, наскільки вірю самому собі.
Трепп знизала плечима.
— Як хочеш. Втім, я досі вважаю, що ти притрушений. У Кавахари є норці, які можуть таке робити, стоячи на головах.
Оскільки на пропозицію Кавахари надати технічну підтримку я не пристав виключно з інтуїтивних міркувань, я не відповів. Холодна впевненість у моїх одкровеннях про Банкрофта, Кавахару та Резолюцію 653 ослабла від учорашнього потоку відомостей для підготовки запуску, а відчуття спільного благополуччя повністю зникло, коли пішла Ортеґа. Тепер у мене були тільки тягар завдання, холодний світанок і шум хвиль на березі. Смак Ортеґи у мене в роті та тепло її довгоногого тіла, що пригорнулося до мого, було тропічним островом, що поступово зникає позаду мене.
— Як думаєш, у таку ранню годину вже відкриті якісь заклади з кавою? — запитав я.
— У такому містечку? — Трепп втягнула повітря крізь зуби. — Сумніваюся. Але по дорозі сюди я бачила кілька автоматів. Там має бути автомат з кавою.
— Машинна кава? — скривився я.
— Слухай, ти що, знавець сраний? Ти живеш у готелі, який є просто одним великим бісовим автоматом. Господи, Ковачу, надворі Епоха машин. Невже тобі ніхто не казав?
— Маєш рацію. Скільки до них?
— Пару кілометрів. Поїдемо моєю машиною — так Міні-Міс Повернення Додому не запанікує, прокинувшись і визирнувши з вікна.