Пил?
Мені згадалися Банкрофтові слова, сповнені несвідомого зухвальства. «Було в мене таке захоплення. Ще тоді, як на зірки варто було дивитися. Ви б і не згадали, як це. Востаннє я дивився в цей об’єктив майже два століття тому».
Я витріщився на сліди від пальців, заворожений власними думками. Хтось дивився в цей об’єктив значно пізніше, ніж двісті років тому, але дивився не дуже довго. Судячи з того, що пилу зникло дуже мало, клавішами програмування скористалися всього раз. Послухавшись раптового пориву, я підійшов до телескопа і перевів погляд уздовж його труби до моря, де видимість через імлу була розмита. На такій відстані під цим кутом підняття мало б бути видно лише порожнє повітря на пару кілометрів угору. Я нахилився до окуляра, наче вві сні. В центрі мого поля зору з’явилася сіра пляма, що то ставала чіткішою, то розмивалася, тим часом як мої очі силкувалися витримати безкрайню блакить довкола неї. Піднявши голову та знову поглянувши на панель керування, я знайшов клавішу максимального збільшення і з нетерпінням натиснув на неї. Коли я поглянув знову, сіра пляма вже перебувала в жорсткому фокусі й займала більшу частину об’єктива. Я повільно видихнув, почуваючись так, наче таки викурив цигарку.
Дирижабль висів, наче пляшкоспин, наїжений після ситної годівлі. Він, певно, був завдовжки кількасот метрів і мав пухирі на нижній половині корпусу та виступи, схожі на посадкові майданчики. Я здогадався, на що дивлюся, ще до того, як Райкерова нейрохімія завершила збільшення, потрібне мені, щоб розібрати вицвілі на сонці літери: «Голова у хмарах».
Я відступив від телескопа, глибоко дихаючи, а коли мої очі повернулися до нормального фокусу, я знову побачив Міріам Банкрофт. Вона стояла серед деталей свого планера й дивилася на мене. Коли наші погляди зустрілися, я мало не здригнувся. Опустивши одну руку до програмної панелі телескопа, я зробив те, що мав зробити Банкрофт, перш ніж відстрелити собі голову. Я натиснув на стирання пам’яті, і цифри, що залишали дирижабль доступним для поглядів останні сім тижнів, блимнули та зникли.
За своє життя я почувався дурнем по-всякому, але ніколи не почувався таким цілковитим дурнем, як тієї миті. Там, в об’єктиві, чекав першорядний доказ: приходь хто завгодно й бери. Нею знехтували поліціянти через поспіх, байдужість і відсутність ґрунтовних знань, знехтував Банкрофт, бо телескоп був такою важливою частиною його світогляду, що до нього не треба було й придивлятися, та в мене таких виправдань не було. Я стояв тут тиждень тому і бачив, як стикаються дві несумісні деталі реальності. Банкрофт стверджує, що століттями не користувався телескопом, а я майже тієї ж миті бачу потривожений пил, що вказує на його недавнє використання. А Міріам Банкрофт остаточно підтвердила це менш ніж годину по тому, сказавши: «Поки Лоренс дивився на зорі, дехто з нас не відводив очей від землі». Тоді я подумав про телескоп; мій розум збунтувався проти викликаної завантаженням млявості та спробував мені це сказати. Я це проігнорував, бо був розхитаним і виведеним з рівноваги новачком на планеті та у власній плоті. Завантаження таки взяло своє.
Унизу, на моріжку, за мною досі стежила Міріам Банкрофт. Я відступив від телескопа, опанував вираз свого обличчя й повернувся на своє місце. Банкрофт, поглинутий образами, які я обманом вбив йому в голову, наче й не знав, що я пішов.
Але тепер мій розум працював на повну потужність і мчав мисленнєвими стежками, що їх відкрили список Ортеґи та футболка «Резолюція 653». Тиха покора, яку я відчув ув Ембері два дні тому, прагнення якнайшвидше переконати у своїй брехні Банкрофта, визволити Сару й закінчити — все це зникло. Усе було пов’язане з «Головою у хмарах», зрештою, навіть Банкрофт. Те, що він поїхав туди в ніч своєї смерті, було майже незаперечною істиною. Те, що сталося з ним там, було ключем до причин його загибелі тут, у Сантач-Гаусі, кілька годин по тому. А ще — до правди, яку так відчайдушно намагалася приховати Рейлін Кавахара.
Отже, я мав поїхати туди сам.
Я взяв свій келих і ковтнув трохи напою, не відчуваючи його смаку. Почувши звук ковтка, Банкрофт неначе вийшов із дрімоти. Він підвів погляд і, здається, здивувався, побачивши, що я досі там.
— Прошу пробачення, пане Ковач. Це дуже важко осягнути. Я передбачав стільки сценаріїв, але цього навіть не розглядав, і він дуже простий. Просто сліпучо очевидний, — його голос був сповнений відрази до себе. — Насправді мені не був потрібен детектив-посланець — мені просто було потрібне дзеркало, щоб поглянути на самого себе.