Я поставив келих і зіп’явся на ноги.
— Ви йдете?
— Ну, якщо ви більше не маєте запитань, то так. Особисто я вважаю, що вам ще потрібно трохи часу. Я буду поруч. Мене можна знайти у «Гендріксі».
Простуючи до виходу через головну залу, я наштовхнувся на Міріам Банкрофт. Вона була одягнена в той самий комбінезон, що і в саду, а її волосся тримала дорога заколка. В одній руці вона несла горщик для рослин із решіткою, тримаючи його наче ліхтар у буремну ніч. Із решітки спускалися довгі паростки страдного зілля.
— Ви вже… — почала вона.
Я наблизився до неї, так, що мене б могло торкнутися страдне зілля.
— Я закінчив, — відповів я. — Дійшов до того моменту, коли мені урвався терпець. Ваш чоловік одержав відповідь, але вона неправдива. Я сподіваюся, що це задовольнить вас, а також Рейлін Кавахару.
Почувши це ім’я, вона вражено розтулила вуста. Це була єдина реакція, яку допустив її самоконтроль, але вона підтвердила мої думки. Я відчув, як із темних, рідко відвідуваних печер гніву, що правили мені за емоційні резерви, бульбашками наполегливо виривається потреба в жорстокості.
— Я ніколи не вважав Рейлін сексуально привабливою, але, можливо, подібні тягнуться до подібних. Сподіваюся, між ногами вона краща, ніж на тенісному корті.
Міріам Банкрофт пополотніла на виду, і я приготувався до ляпаса. Але натомість вона нагородила мене натужною усмішкою.
— Ви помиляєтеся, пане Ковач.
— Так. Я часто помиляюся, — я обійшов її. — Перепрошую.
Я пішов залою, не озираючись.
Розділ тридцять третій
Будівля скидалася на порожню оболонку; цілий поверх у ній займав перероблений склад з абсолютно однаковими арковими вікнами вздовж кожної стіни та пофарбованими в білий колір опорними колонами що десять метрів у всіх напрямках. Жовтувато-сіра стеля, оригінальні будівельні блоки оголені та перехрещені важкими залізобетонними несучими елементами. Підлога бездоганно залита цементом. У вікна проникало різке світло, яке не пом’якшували летючі порошинки. Повітря було свіже й холодне.
Приблизно посередині будівлі, як мені здавалося, максимально близько, стояв простий металевий стіл і два незручних на вигляд стільці, розставлені наче для гри в шахи. На одному зі стільців сидів високий чоловік із засмаглим, гарним, як у салоні, обличчям. Він вистукував швидкий ритм на стільниці, наче слухаючи джаз за допомогою якогось внутрішнього приймача. Як не дивно, він був вбраний у блакитний хірургічний халат і взутий у бахіли.
Я вийшов з-за колони і пройшов до столу. Чоловік у халаті підняв на мене погляд і, не дивуючись, кивнув.
— Здоров, Міллере, — сказав я. — Не заперечуєш, якщо я сяду?
— Мої юристи витягнуть мене звідси за годину після того, як ти мене звинуватиш, — спокійно відповів Міллер. — Максимум. Тут ти зробив велику помилку, друзяко.
Він знову заходився вистукувати на стільниці джазовий ритм. Його погляд ковзнув за моє плече, наче в одному з аркових вікон він щойно побачив щось цікаве. Я всміхнувся.
— Велику помилку, — повторив він.
Я дуже обережно потягнувся і притиснув його руку до стільниці, щоб зупинити стукіт. Він різко перевів погляд, наче підчеплений гачком.
— Що ти нахрін собі думаєш…
Він висмикнув руку і підскочив на ноги, але хутко заткнувся, коли я грубо посадовив його. Якусь мить здавалося, ніби він може напасти на мене, але йому заважав стіл. Він і далі сидів, спрямувавши на мене вбивчий погляд і, без сумніву, згадуючи, що йому казали юристи про закони, пов’язані з віртуальним арештом. — Тебе ніколи не арештовували, так, Міллере? — товариськи запитав я. Не дочекавшись відповіді, я розвернув стілець і всівся на нього. Витягнув цигарки й витрусив одну. — Що ж, із точки зору граматики це твердження все одно має сенс. Зараз ти не під арештом. Поліція тебе не затримала.
Я вперше побачив на його обличчі проблиск страху.
— Може, трохи пригадаємо події? Ти, мабуть, вважаєш, що, після того, як тебе підстрелили, я накивав п’ятами, а поліціянти прийшли розгрібати завали. Що вони знайшли достатньо, щоби звинуватити клініку, і тепер ти чекаєш на належний суд. Почасти це правда. Я дійсно пішов, а поліціянти дійсно прийшли розгрібати завали. На жаль, серед цих завалів уже не можна було знайти однієї штукенції, тому що я забрав її з собою. Твоєї голови, — я підняв руку, щоб показати це йому наочно. — Я відділив її пострілом на рівні шиї й виніс із неушкодженою пам’яттю під курткою.