Я загасив цигарку об стіл і підвівся.
— Людина, з якою я хочу тебе познайомити, — сказав я, дивлячись поза нього.
Міллер повернувся туди, куди дивився я, і завмер. У тіні найближчої опорної колони вимальовувалася висока постать у блакитному хірургічному халаті. Її риси на наших очах стали досить чіткими, щоб їх можна було впізнати, хоча Міллер, напевно, здогадався, що зараз відбуватиметься, щойно побачив колір її одягу. Він позадкував до мене, роззявивши рота, щоб щось сказати, але натомість уп’явся очима в щось позаду мене та поблід на виду. Я озирнувся через плече туди, де матеріалізувались інші фігури, всі як одна так само високі та засмаглі, всі як одна у блакитних хірургічних халатах. Коли я перевів погляд, у Міллера неначе витягнулось обличчя.
— Передрук файлів, — підтвердив я. — У більшості куточків Протекторату це навіть не заборонено законом. Звісно, коли це помилка машини, до подібних крайнощів не доходить, просто робиться копія, та й системи відновлення однаково висмикують людину за кілька годин. Принаймні буде що розповісти. Як я зустрів самого себе і що довідався. Можна чудово потеревенити про особисте життя, можливо, потім переповісти щось дітям. Міллере, ти маєш дітей?
— Так, — його горло заворушилося. — Так, маю.
— Та невже? Вони знають, чим ти заробляєш на життя? Він не відповів. Я витягнув з кишені телефон і кинув його на стіл.
— Коли з тебе буде досить, дай мені знати. Лінія пряма. Просто натисни «відправити» й говори в нього. «Голова у хмарах». Значущі деталі.
Міллер поглянув на телефон, а тоді — знову на мене. Довкола нас щойно повністю матеріалізувалися двійники. Я підняв руку на прощання.
— Повеселися.
Я з’явився в віртуальній рекреаційній студії «Гендрікса», лігши на один із просторих стелажів для учасників. Цифрове часове табло на віддаленій стіні стверджувало, що я був усередині менше хвилини; мій реальний час у віртуалі, мабуть, займав усього пару секунд із цього терміну. Час передусім забирала обробка на вході та на виході. Я трохи полежав нерухомо, думаючи про те, що тільки-но зробив. Шарія залишилася в минулому, і почасти я волів думати, що я її відпустив. Сьогодні з самим собою мав зустрітися не тільки Міллер.
«Особисте», — нагадав я собі, але знав, що цього разу це не так. Цього разу я дечого хотів. Образа була звичайнісінькою зручною обставиною.
— Суб’єкт демонструє ознаки психологічного стресу, — промовив «Гендрікс». — Попередня модель вказує на те, що цей стан переросте у надлам особистості менш ніж за шість віртуальних днів. На поточних швидкостях це приблизно дорівнює тридцяти семи хвилинам реального часу.
— Добре, — від’єднавши троди та знявши гіпнонавушники, я виліз із похилої установки. — Якщо він зламається, дзвони мені. Ти знайшов оті кадри з моніторів, які я в тебе просив?
— Так. Бажаєте їх переглянути?
Я знову позирнув на годинник.
— Не зараз. Я чекатиму на Міллера. Якісь проблеми з системами безпеки?
— Жодних. Дані не були захищені.
— Яка жахлива необачність із боку директора Наймана. Скільки їх там?
— Потрібне відео з клініки триває двадцять вісім хвилин п’ятдесят одну секунду. Відстежування працівника після виходу, яке ви запропонували, займе помітно більше часу.
— Наскільки більше?
— Оцінити цей час неможливо. Шеріл Босток покинула об’єкт «ПсихаСек» на двадцятиоднорічному мікрокоптері з надлишкового військового майна. Я не думаю, що допоміжному персоналу на цьому об’єкті добре платять.
— І чому це мене не дивує?
— Можливо, тому що…
— Забий. Це я фігурально. Що там з мікрокоптером?
— Його навігаційна система не має доступу до транспортної мережі і тому невидима серед даних про керування дорожнім рухом. Мені доведеться покладатися на появу цього транспорту на візуальних індикаторах на шляху його польоту.
— Ти про супутникове стеження?
— Так, як останній засіб. Я все ж волів би почати з наземних систем нижчого рівня. Вони, ймовірно, будуть доступніші. Супутникові системи безпеки зазвичай мають високу витривалість, і зламувати такі системи часто складно та небезпечно водночас.
— Байдуже. Дай мені знати, коли щось знайдеш.
Я ходив по студії в похмурій задумі. Приміщення було покинуте, більшість установок та інших машин вкрито захисним пластиком. У тьмяному світлі ілюмінієвих кахлів на стінах здавалося, що їхні незрозумілі масивні силуети можуть належати як фітнес-центру, так і камері тортур.