Я покліпав, відганяючи глюк. Наді мною виблискував, наче сонце між деревами, вбивчий ніж у грав-полі. Джиммі поступово щезав, прямуючи повз ніж до даху.
— Друзяко, я ж казав тобі: не їдь туди. Хіба ні? А тепер поглянь на себе. Земля, — він сплюнув і зник, залишивши по собі відлуння власного голосу. — Це дупа світу. Треба переходити до наступного екрана.
Гамір натовпу переріс у невпинне скандування.
Гнів пройшов крізь паволоку в моїй голові, наче розжарений дріт. Я сперся на лікоть і зосередився на Кадміні, який чекав по той бік рингу. Він побачив мене й підняв руки, копіюючи жест, яким до цього користувався я. Натовп завив од сміху.
«Переходь до наступного екрана.»
Я, похитуючись, зіп’явся на ноги.
«Як не робитимеш нічого по господарству, по тебе якось уночі прийде Клаптевик.»
У мою голову вскочив голос, голос, якого я не чув майже півтора століття об’єктивного часу. Людина, якою я не бруднив своєї пам’яті більшу частину зрілості. Мій батько та його чудові казочки на ніч. Звісно, він мав прийти тепер, коли ця хрінь реально була мені потрібна.
«По тебе прийде Клаптевик.»
«Що ж, тату, тут ти помилився. Клаптевик стоїть тутечки й чекає. Він по мене не прийде — мені треба піти по нього самому. Але все одно дякую, тату. Дякую за все.»
Я прикликав усе, що зосталося на рівні клітин у Райкеровому тілі, та поплентався вперед.
Над ареною розбилося скло. Осколки дощем обсипали простір між Кадміним і мною.
— Кадміне!
Я побачив, як він дивиться на поміст угорі, а тоді неначе вибухнули всі його груди. Його голова та руки смикнулися назад, наче хтось раптом сильно порушив його рівновагу, і в приміщенні прокотився вибух. Передня частина його ґі відірвалася, і в ньому відкрилася чарівна дірка від горла до пояса. Звідти бризнула кров, що потягнулася струменями.
Я різко розвернувся, підняв очі та побачив Трепп у вікні помосту, яке вона щойно знищила; вона й досі дивилась у приціл осколкової рушниці, яку тримала в руках. Дуло зброї палало: вона вела безперервний вогонь. Спантеличившись, я крутнувся в пошуках цілей, та арена знелюдніла — лишилися самі рештки Кадміна. Заріза ніде не було видно, а гамір натовпу між вибухами раптом змінився криками охоплених панікою людей. Усі, здавалося, підхопилися на ноги в намаганні вшитися. До мене дійшло. Трепп стріляє по глядачах.
Унизу, на підлозі приміщення, активізувалася енергетична зброя, і хтось закричав. Я несподівано повільно й незграбно повернувся на звук. Заріз палав.
У дверях приміщення стояв Родріґо Баутіста, який щедро стріляв широким променем з довгоствольного бластера. Заріз палав вище пояса й бив себе руками, на яких теж виросли вогненні крила. Його вереск швидше виражав лють, аніж біль. Біля його ніг лежала мертва Пернілла Ґріп із пропаленими грудьми. Заріз у мене на очах повалився на неї, як воскова фігура, що тане, і його крики перейшли у стогони, далі — у чудернацьке електронне булькотіння, а тоді затихли.
— Ковачу!
Осколкова рушниця Трепп уже затихла, а на тлі стогонів і криків постраждалих підвищений голос Баутісти звучав неприродньо гучно. Баутіста обійшов підпаленого синтетика й виліз на ринг. Його обличчя було перемащене кров’ю.
— Ковачу, ти в нормі?
Я кволо захихотів, а тоді раптом схопився за бік, який проштрикнуло болем.
— Шикарно, просто шикарно. Як Ортеґа?
— Вона в нормі. Я дав їй летинолу від шоку. Вибач, що ми так спізнилися, — він показав на Трепп. — Ота твоя подружка не одразу додзвонилася до мене на Фелл-стрит. Відмовилася користуватись офіційними каналами. Сказала, що скан буде неправильний. Зважаючи на те, що ми тут накоїли, вона не дуже-то й помилялася.
Я швидко роззирнувся довкола, оглядаючи явні органічні ушкодження.
— Так. Це буде проблемою?
Баутіста грубо реготнув.
— Ти приколюєшся? Вхід без ордеру. Завдання органічних ушкоджень неозброєним підозрюваним. Як ти, блін, думаєш?
— Звиняй, — я попрямував до виходу з арени. — Може, ми зуміємо щось вигадати.
— Послухай, — Баутіста впіймав мене за руку. — Вони напали на копа з Бей-Сіті. Тут так ніхто не робить. Хтось мав сказати про це Кадміну, поки він не зробив цю грану помилку.
Я не знав напевне, має він на увазі Ортеґу чи мене в чохлі Райкера, а тому змовчав. Натомість я сторожко повернув голову, перевіряючи, чи немає ще де ушкоджень, і поглянув на Трепп. Вона перезаряджала осколкову рушницю.
— Слухай, ти що, всю ніч там стоятимеш?
— Зараз злізу.
Вона ввела в осколкову рушницю останній патрон, а тоді перекинулася через огорожу помосту, майже зробивши сальто. Коли вона пролетіла близько метра, в неї на спині розправив крила грав-тримач, і вона спинилася, зависнувши над нами на висоті людського зросту й закинувши рушницю на плече. У своєму довгому чорному пальті вона скидалася на темного янгола поза службою.