Відрегулювавши якийсь циферблат на тримачі, вона плавно наблизилася до підлоги і нарешті приземлилася біля Кадміна. Я пришкутильгав до неї. Ми обоє якусь мить мовчки дивилися на розпанаханий труп.
— Дякую, — тихо сказав я.
— Забудь. Завжди до твоїх послуг. Вибач, що довелося привести цих хлопців, але ця підтримка була мені потрібна, і швидко. Знаєш, що тут кажуть про поліцаїв? Найбільша, бляха-муха, банда на районі, еге ж? — вона поглянула на Кадміна. — Ти так його і залишиш?
Я пильно подивився на мученика «Правої руки Бога» з обличчям, застиглим у шоці від наглої смерті, і спробував побачити захованого в ньому Клаптевика.
— Ні, — сказав я й перевернув труп ногою, відкривши карк. — Баутісто, не позичиш мені оту петарду?
Коп без слів передав мені свій бластер. Я підніс дуло до основи черепа Клаптевика, приставив його до неї й зачекав на якесь відчуття.
— Хтось хоче щось сказати? — пожартувала з незворушним обличчям Трепп. Баутіста відвернувся. — Просто зроби це.
Якщо моєму батькові й було що сказати, то він залишив свої слова при собі. З голосів було чути лише крики постраждалих глядачів, а їх я ігнорував.
Нічого не відчуваючи, я натиснув на спусковий гачок.
Розділ тридцять сьомий
Так само я нічого не відчував і годину по тому, коли Ортеґа прийшла до мене в залу зачохлення, де я сидів на одному з автоматичних вилкових навантажувачів і вдивлявся в зелене світло порожніх переливальних камер. Атмосферний шлюз, відкриваючись, м’яко гупнув, а тоді наполегливо загудів, але я на це не відреагував. Я не озирнувся, навіть упізнавши її кроки та голос, який коротко лайнувся, коли вона пробиралася між скручених кабелів на підлозі. Я був вимкнений, подібно до машини, на якій сидів.
— Як самопочуття?
Я поглянув у напрямку, де біля вилкового навантажувача стояла вона.
— Мабуть, так само, як мій вигляд.
— Ну, вигляд у тебе всратий, — вона потягнулася туди, де сидів я, і схопилася за зручно розташовану накривну решітку. — Не проти, якщо я сяду поруч?
— Давай. Руку подати?
— Ні, — Ортеґа напружилася, підтягуючись на руках, посіріла від натуги й повисла з кривим усміхом. — Можливо.
Я подав їй менш постраждалу руку, і вона з риком видерлася на навантажувач. На мить вона незграбно присіла, а тоді всілася біля мене й потерла плечі.
— Господи, ну й холодно тут. Як давно ти сидиш на цій штуці?
— Десь із годину.
Вона поглянула на порожні резервуари.
— Бачив щось цікаве?
— Я думаю.
— А, — вона знову замовкла. — Знаєш, цей граний летинол страшніший за станер. Принаймні людина, в яку поцілили зі станера, знає, що зазнала ушкоджень. Летинол же каже їй, що, хоч через що вона пройшла, все чудово — просто йди вперед і розслабся. А тоді людина перечіпляється об перший п’ятисантиметровий кабель, який намагається переступити.
— Здається, тобі треба лежати, — м’яко зауважив я.
— Так, ну, тобі, мабуть, теж. Завтра в тебе будуть незлецькі синці на обличчі. Мерсер робив тобі знеболювальний укол?
— Він мені не знадобився.
— О, крутелик. Я думала, ми домовилися, що ти глядітимеш цей чохол.
Я задумливо всміхнувся.
— Тобі треба побачити іншого хлопа.
— Та бачила я іншого хлопа. Ти його голіруч порвав, так?
Я продовжив усміхатися.
— А де Трепп?
— Твоя подружка-дротниця? Зникла. Сказала Баутісті щось про конфлікт інтересів і зникла в нічній пітьмі. Баутіста рве на собі волосся, намагаючись вигадати, як прикрити цей безлад. Не хочеш піти з ним поговорити?
— Гаразд.
Я знехотя посунувся. У зеленому світлі з переливальних резервуарів було щось гіпнотичне, а під моїм занімінням починали невпинно кружляти ідеї, намагаючись покусати одна одну, наче пляшкоспини у спіралі годівлі. Смерть Кадміна аж ніяк мене не заспокоїла — вона лише запустила повільне перегорання запобіжника руйнівних бажань у мене в животі. Хтось за все це заплатить.
«Особисте.»
Але це було гірше ніж особисте. Тут річ була в Луїзі-Аненомі, порізаній на хірургічній тарілці; в Елізабет Елліотт, заколотій і надто бідній, щоби перечохлитися; в Айрін Елліотт, яка ридала за тілом, що його носить через місяць представниця якоїсь компанії; в Вікторі Елліотті, одночасно травмованому втратою та поверненням тієї, що була і не була тією самою жінкою. Річ була в молодому чорношкірому чоловікові, який зустрівся з родиною у зламаному немолодому білому тілі; річ була у Вірджинії Відаурі, що гордовито ввійшла у сховище з високо піднятою головою, забруднюючи останньою цигаркою легені, які ось-ось мала втратити — без сумніву, вони мали дістатися якомусь корпоративному вампіру. Річ була у Джиммі де Сото, який видряпав собі око в багнюці та вогні під Інненіном, і мільйонах таких, як він, по всьому Протекторату, ретельно зібраних сукупностях індивідуального людського потенціалу, просраного й викинутого на гнойову купу історії. За всіх них, та й не лише за них, хтось мав поплатитися.