Я поглянув на нього у відповідь, зазирнувши в його суворі темні очі.
— Так. Цілком.
— Це добре, — він відвів погляд. — Може, продовжимо?
— Так. Поліціянти. Вони вас не дуже люблять, еге ж?
Банкрофт не надто весело всміхнувся.
— У нас із поліцією не перетинаються точки зору.
— Точки зору?
— Саме так, — він походжав по балкону. — Ходіть сюди, я покажу вам, що маю на увазі.
Я пішов за ним уздовж огорожі, зачепивши рукою телескоп і перевівши трубу у вертикальне положення. Після завантаження я й досі не зміг погамувати дрижаки. Позиційний двигун телескопа сердито завищав і повернув інструменту початковий малий кут. На старезному дисплеї цифрової пам’яті замиготіли показники висоти та фокусу відстані. Я зупинився, щоб подивитися, як він зорієнтується наново. Сліди пальців на клавіатурі були заплямовані багаторічним пилом.
Банкрофт чи то не помітив моєї незграбності, чи то ввічливо не звертав на неї уваги.
— Ваш? — запитав я його, тицьнувши великим пальцем на інструмент. Банкрофт байдужо позирнув на нього.
— Колись був мій. Було в мене таке захоплення. Ще тоді, як на зірки варто було дивитися. Ви б і не згадали, як це.
Він промовив це без свідомої зверхності чи зарозумілості, майже не надаючи цьому значення. Його голос почасти втратив зосередженість, як передача, що поступово стихає.
— Востаннє я дивився в цей об’єктив майже два століття тому. Тоді летіли багато кораблів Колоній. Ми чекали можливості дізнатися, чи долетять вони. Чекали на повернення голкових променів, наче на світло маяків.
Перестаючи його розуміти, я повернув його до реальності.
— Точки зору? — лагідно нагадав я йому.
— Точки зору, — він кивнув і обвів змахом руки свій маєток. — Бачите он те дерево? Якраз за тенісними кортами.
Не помітити його було майже неможливо. Вище за будинок вузлувате старе страховисько, тінь від якого займала площу завбільшки з цілий тенісний корт. Я кивнув.
— Тому дереву понад сімсот років. Придбавши цю ділянку, я найняв інженера-проектувальника, а він захотів його зрубати. Він планував звести будинок далі на узвишші, а дерево псувало вид на море. Я звільнив інженера.
Банкрофт повернувся, пересвідчуючись у тому, що я зрозумів його думку.
— Розумієте, пане Ковач, тому інженерові було років тридцять з хвостиком, і для нього дерево було звичайною незручністю. Воно стояло в нього на шляху. Те, що воно існувало на світі у двадцять з лишком разів довше, ніж жив він сам, його, здається, не бентежило. Він поводився непоштиво.
— Отже, ви — це дерево.
— Саме так, — спокійно відповів Банкрофт. — Я — це дерево. Поліціянти хотіли б мене зрубати, достоту як той інженер. Я для них незручний, і вони поводяться непоштиво.
Я повернувся туди, де сидів, щоб перетравити це. Нарешті поводження Крістін Ортеґи почало ставати зрозумілим. Якщо Банкрофт вважає, що на нього не розповсюджуються звичайні вимоги, які висувають до доброго громадянина, він навряд чи знайде багато друзів у формі. Йому було би безглуздо пояснювати, що для Ортеґи існує інше дерево, що зветься Законом, і що їй здається, що він сам оскверняє це дерево, забиваючи в нього цвяхи. Я бачив таку поведінку у виконанні обох сторін, і на неї нема ради — хіба тільки робити те, що робили мої предки. Якщо не подобаються закони, рушати туди, де вони до тебе не дотягнуться.
А тоді придумати власні закони.
Банкрофт залишився біля огорожі — можливо, спілкувався з деревом. Я вирішив поки що не копати в цьому напрямку.
— Який ваш останній спогад?
— Вівторок, 14 серпня, — хутко відповів він. — Я ліг спати близько півночі.
— Тоді відбулося останнє оновлення віддаленого сховища.
— Так, голкокидок мав завершитися близько четвертої ранку, але я, звісно, тоді вже спав.
— Отже, до вашої загибелі лишалося майже дві доби.
— Боюся, що так.
Оптимально кепська ситуація. За дві доби може статися практично що завгодно. Банкрофт за цей час міг злітати на Місяць і назад. Я знову потер шрам у себе під оком, відсторонено думаючи, як він там опинився.
— А до цього не було нічого такого, що могло би вказати вам, нащо комусь вас убивати.
Банкрофт і досі спирався на огорожу, визираючи назовні, але я побачив його усмішку.