Місцеві правоохоронці стримували коптери журналістів. Ортеґа, що досі тремтіла й відчувала нудоту, загорнулася в поліційну шинель і не підпускала місцевих правоохоронців із тим самим яснооким завзяттям, що тримало її на ногах і при тямі. Працівники відділу органічних ушкоджень тримали оборону, горланили, козиряли званнями, залякували та блефували, тим часом як Елліотт узялася за роботу — підробку потрібних їм кадрів на моніторах. Вони й справді були, як визнала Трепп, найбільшою бандою на районі.
— Завтра я виїду з квартири, — сказала мені, не припиняючи роботи, Елліотт. — Ви не зможете зв’язатися зі мною там.
Вона помовчала пару секунд, раз у раз посвистуючи крізь зуби та вводячи сконструйовані власноруч зображення. А тоді озирнулася на мене через плече.
— Ви кажете, що за це ці хлопці почнуть мене поважати. Вони будуть мені винні?
— Так, я сказав би, що так.
— Тоді я зв’яжуся з ними. Приведіть мені головного серед них, я поговорю з ним, хоч хто то є. І не намагайтеся подзвонити мені в Ембер — там мене теж не буде.
Я не сказав нічого, а лиш подивився на неї. Вона знову повернулася до роботи.
— Мені треба побути на самоті, — пробурмотіла вона.
Самі по собі ці слова вже здавалися мені розкішшю.
Розділ тридцять восьмий
У мене на очах він налив собі з пляшки п’ятнадцятирічного віскі, відніс келих до телефону й обережно сів. Зламані ребра зварили в одній зі швидких, але весь той бік досі охоплював страшний біль з окремими гострими уколами муки. Він надпив віскі, помітно опанував себе й набрав номер.
— Помешкання Банкрофтів. З ким бажаєте поговорити? Це була жінка у строгому костюмі, що відповіла мені, коли я востаннє дзвонив у Сантач-Гаус. Той самий костюм, те саме волосся, навіть той самий макіяж. Можливо, вона була телефонним конструктом.
— Міріам Банкрофт, — сказав він.
Я знову почувався пасивним спостерігачем, відчував таку ж відірваність, як тієї ночі перед дзеркалом, тим часом як Райкерів чохол озброювався. Фрага. От тільки цього разу вона була набагато сильніша.
— Секунду, будь ласка.
Жінка зникла з екрана, і її місце зайняло зображення полум’я сірника, що гойдалося на вітрі в ритмі фортепіанної музики, подібної на шурхотіння осіннього листя, яке вітер жене потрісканим і затертим тротуаром. Минула хвилина, а тоді з’явилася Міріам Банкрофт, бездоганно вбрана в жакет і блузу в діловому стилі. Вона звела догори ідеально доглянуту брову.
— Пане Ковач. Несподівано.
— Ну, так… — він ніяково змахнув рукою. Міріам Банкрофт навіть через приймач-передавач випромінювала чуттєвість, яка вибивала його з колії. — Це безпечна лінія?
— Так, у розумних межах. Чого ви хочете?
Він прокашлявся.
— Я тут думав… Я б хотів дещо з вами обговорити. Я, гм, можливо, мені слід вибачитися перед вами.
— Та невже? — цього разу вона здивовано звела обидві брови. — Коли саме ви хотіли це зробити?
Він знизав плечима.
— Зараз я нічим не зайнятий.
— Так. От тільки я зараз дечим зайнята, пане Ковач. Я прямую на зустріч у Чикаго і повернуся на узбережжя аж завтра ввечері, — кутики її рота підняла ледь помітна тінь усмішки. — Ви зачекаєте?
— Авжеж.
Вона нахилилася до екрана, примруживши очі.
— Що у вас із обличчям?
Він підняв руку до одного з синців на обличчі. Він не очікував, що це буде так помітно в убогому освітленні кімнати. І не очікував, що Міріам Банкрофт буде такою уважною.
— Це довга історія. Розкажу при зустрічі.
— Ну, перед цим я аж ніяк не встою, — іронічно промовила вона. — Завтра ввечері я пошлю по вас лімузин до «Гендрікса». Може, десь о четвертій? Добре. До зустрічі.
Екран спорожнів. Якусь мить він посидів, дивлячись на нього, а тоді вимкнув телефон і розвернув стілець до полиці на вікні.
— Вона діє мені на нерви, — сказав він.
— Ага, і мені теж. Ну, це очевидно.
— Дуже смішно.
— Я стараюся.
Я підвівся, щоб узяти пляшку з віскі. Ідучи кімнатою, я помітив своє відображення у дзеркалі біля ліжка.
Якщо Райкерів чохол справляв враження людини, яка долала життєві випробування пробоєм, то людина у дзеркалі, судячи з вигляду, була здатна спритно уникнути будь-якої кризи та дивитися, як доля незграбно сідає маком. Це тіло пересувалося по-котячому, з плавною та невимушеною економією рухів, яка прикрасила б Аншану Саломан. Його густе, майже синяво-чорне волосся опускалося м’яким водоспадом на оманливо витончені плечі, а м’який байдужий погляд його вишукано розкосих очей натякав на те, що всесвіт — гарне місце для життя.